Обидва мислителі добре знали та любили рідну культуру, але водночас украй критично ставилися до апологетичного замилування старовиною. Вони не лише наполегливо вивчали світову філософську спадщину, але при цьому критично поціновували її. Будучи за політичними уподобаннями демократами, прихильниками незалежної республіки, вони водночас усвідомлювали вади демократизму, критикували як консерваторів, так і лібералів. Винниченко був свого часу активним революціонером, Ортега

— близьким до соціалістичного руху.

Іспанський філософ тлумачив патріотизм як “критику країни батьків і створення батьківщини дітей” передусім завдяки інтенсивній європеїзації Іспанії. Український письменник, ставши вигнанцем, час від часу висловлював думку про те, що “чуття краєвого патріотизму повинно поширитись, розсунутись у патріотизм всієї плянети” (ІЛШ, Ф. 171; 1 січня 1927 р.), але згодом ще й ще раз переконувався, що з нього поганий “патріот Землі”. “Раптом, — писав він у щоденнику, — як стара рана, починає пекти туга за одним клаптем Землі, де пахне житами, де проміжки заросли васильками, де бідний Дніпро щоліта худне до голих піскуватих ребер, де бідна солом’яна, житня, личакова країна пнеться перестрибнути віки й зробитися залізобетоновою фортецею нового ладу. А мені мріється не бетон, не курява, не чад і ляскіт сучасної машини, а кришталь, криця, уквітчані, оточені житом і васильками. Не вабить мене переходова фабрика, що є тільки щаблем до творчого ясного ательє людства” (ІЛШ, Ф. 171; 4 серпня 1928 р.).

Існує ще одна істотна подібність між обома мислителями. Попри своє вельми серйозне й шанобливе ставлення до науки, якій Ортега-і-Гассет присвятив усе своє життя, він не був філософом-систематиком. Винниченко, не маючи фахової філософської освіти, тим більше був стихійним філософом-”аматором”. Обидва йшли до філософських спекуляцій од живого життя, туди ж щоразу повертаючись, ним вивіряючи як свої, так і чужі інтелектуальні набутки.

Для Ортеги "філософія є пізнанням Універсуму, або всього того, що є”1. Це досить абстрактне твердження він доповнює думкою про те, що “філософія — колективна необхідність”2, функція колективного життя, соціальний інститут, що належить до “філософської” реальності3. Філософія, таким чином, розуміється ним, як і Винниченком, котрий називав себе “філософом життя” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 70; Кн. XXIX, 5 травня 1940 р.), як філософія іцдивіда, а не як соціальна необхідність і тим більше не як форма суспільної свідомості.

195

Сиваченко Г.М.

Первинною реальністю для обох мислителів завжди було їхнє власне життя. Розмірковуючи над ним, Ортега переконується, що існує разом зі своїм світом, яким опікується, бачить його, уявляє, мислить, любить чи ненавидить. “Абстракції скінчилися”, — констатував іспанський учений. Саме тому узагальнюючою назвою всіх його філософських міркувань стало ним же запропоноване поняття “раціовіталізму” або “життєвого розуму”, концептуально близьке Винниченковому “вітаїзму” та “сонцеїзму”.

Особливо варто порівняти Винниченкові “Конкордизм” і роман “Вічний імператив. Господь Бог Іваншце. Історичний роман майбутнього” з відомим “Бунтом мас” (1929) , де критично поціновано стан сучасної Ор-тезі доби, а також із останньою його працею “Людина і люди”.

У “Вічному імперативі” проблема Молоха звучить глобально, охоплюючи проблему диктаторства, знеособлення окремих індивідів, великомасштабного жертвоприношення ідеї (репресії, геноцид), співвідношення мети і засобів тощо. Винниченко виступає тут дослідником психології мас і аналітиком кризи, що потрясла суспільство під натиском капіталу і революцій — заворушення, що обумовили, на думку С.Московичі, “перехід від теплого, природного й безпосереднього, заснованого на кревних зв’язках співтовариства сусідів, від родинних переконань — до холодного, штучного конгломерату і примусу, що базується на спільних інтересах, на користі, яку одні можуть отримати через інших, і на логіці науки”4. Попри те, що ця проблема звучить у письменника завжди дискусійно, а твори 30-40-х рр. можна загалом назвати романами-дискурсіями, український письменник ніколи не відмовлявся від “ідеї Людства”. Людина, добровільно відмовившись від дарованого усім віруючим спасіння, ізолювала себе від церковної громади, і, отже, змушена сама визначати межі власної свободи і рятувати себе. Опинившись саме в такій ситуації, особистість намагається самоутвердитися в людському колективі. Винниченко усвідомлює, що у формуванні соціальної особистості, багатьма узами пов’язаної з навколишнім світом, важливу роль відіграє саме форма колективного існування. Отже, проблеми людини слід, на його думку, розв’язувати комплексно — у площині, де перетинаються індивідуальна і суспільна сфери життя. “Таким є закон якоїсь вищої сили... їй чомусь треба, щоб ми продовжували свій рід. І так само їй треба, щоб ми берегли усіма силами й способами ту форму, в якій існує цей рід — колектив. Ця форма утворювалася мільйонами років. І мільйон років укорінився в нас цей закон... Усі дотримуються цього закону свідомо чи несвідомо”5, — зазначає Винниченко. І далі: “Хіба ви не відчували багато разів це дивне, ні з чим не зрівняне почуття під час вашого спілкування з великою кількістю людей, коли ця маса підтримувала вас своїм криком, оплесками?.. Але це ще не головна частина нагороди. Є суто внутрішня нагорода, найблагородніша, найчистіша і найвідданіша. Це те відчуття, яке нагадує людину, глибоко

196

Пророк не своєї вітчизни. Експатріантський «метароман» Володимира Винниченка: текст і контекст

віруючу у велику користь і необхідність свого служіння колективу. Це та нагорода, за яку люди віддають своє життя і йдуть на страшні муки”. Нормальний, на думку Винниченка, індивід і колектив мають спільні інтереси, ці дві сили завжди прагнуть гармонії. “І цей момент... дає найбільшу нагороду. Людину здорову, з правильно розвиненими обома цими інстинктами, зовсім не треба змушувати до самопожертви, якщо вона здається йому необхідною задля колективу І не треба такій людині ніяких оплесків, орденів чи криків. їй достатньо усвідомлення необхідності і певної корисності власної самопожертви. Це надає їй такого почуття гордості, повноти, такого особливого відчуття власної значущості, необхідності колективу, що вона абсолютно перемагає почуття суму, страху, навіяними інстинктом самозбереження...”6. Саме це почуття переважає у Винниченкових роздумах про мораль і щастя. “Не залишайся поза колективом, не став себе вище колективу — будь активною його частиною. Тоді навіть страждання і біль принесуть тобі радість”7 — таке правило вінчає його систему моралі.

На думку іспанського мислителя, Європа переживає найглибшу кризу, яка бодай колись випадала на долю народів, націй і культур. Цю кризу він визначає як “бунт мас”, вбачаючи її прояв передусім у загальному нівелюванні: “Ми живемо в добу нівелювання: нівелюються долі, нівелюється культура різних соціальних класів, нівелюються статеві відмінності (Іох 5ЄХ08). Більше того: нівелюються навіть континенти”8. Наступає, вважає Ортега, панування “людини-маси”, а “бунт мас може бути переходом до нової організації людства; але так само може бути катастрофою в долі людства”9. Час підтвердив слушність думки філософа про те, що достатньо тридцяти років панування “людини-маси”, аби повернути людство до доби варварства.

Суттєво, що, Ортега, як і Винниченко, бачить “людину-масу” передусім серед буржуазії. “Хто сьогодні має соціальну владу? Хто вносить структуру свого духу в епоху? Без сумніву, буржуазія”10. “Середня людина”, “людина-маса” (у Винниченка — “Іваншце”, “збіговисько Іванів”)

— починає проникати в усі сфери життя й панувати в них. Під “масою”,

— попереджає Ортега, — “не розуміється спеціально робітник; це не означає тут також і соціального класу, але клас чи тип людського існування, котрий існує сьогодні в усіх соціальних класах, котрий собою репрезентує наш час, над яким він панує і керує...” п.

Тобто поняття “людина-маса”, ключове у соціології вченого, позбавлене класового змісту. Це — визначення психологічного типу, якому властиві духовна обмеженість, ницість і самовдоволення. Утім, у “людині-масі” важко не впізнати сучасного буржуа: філософ подає його точний портрет, але не соціальний, а психологічний, говорячи про нівелювання особистості цивілізацією, потяг до стадності.

197

Сиваченко Г.М.

Для Винниченка ж поняття “маса” зазвичай не має такої негативної конотації, як у Ортеги, для нього часто це просто — народні маси, народ, нація. У середині 30-х років, обдумуючи концепцію роману “Вічний імператив”, письменник занотовує: “Іваншце — це велетенське Страховище з мільярдами помачок, клітинок, найскладніших органів і всевидячих очей, всечуючих ух, всемогутнє, всеблаге, всемстиве й всеправдиве і всебрехли-ве. Воно є найвище знання і найдурніша забобонність, святість і гріх, ганьба і чеснота. Воно є джерелом всіх цінностів, всіх якостів, всіх приваб і огидностів життя. Воно є джерелом життя і смерти людини” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 65; 22 липня 1935 р.). Ця характеристика практично повністю була перенесена на сторінки твору, даючи привід вести мову про часті випадки автоінтертекстуальності: “ось це жахливе, велетенське страховисько, заросле якоюсь страшною щетиною, — це людство?! Ох так, це не щетина, а кінчики людей, кінчики голів, ніг, задів, це колосальна збита маса людських тіл. І ця пащека, ці ями-очі, і ці лапи, все це — люди, люди...”12.

Обидва філософи протиставляють “людині-масі” митця з яскравою індивідуальністю. Але якщо в Ортеги це протиставлення подається в загальному плані, то Винниченко у “Вічному імперативі” конкретизує його в образі художника Моріса Брена, який вважає, що Іваншце “може бути і імперіалістичне, і комуністичне. На обидва я плюю. Відтак, ніяк не можу це задоволення від плювання віддати за сочевичну юшку, котру ви мені пропонуєте”13.

Наголошуючи на важливій ролі культури в розвитку людської цивілізації, Ортега і Винниченко доволі песимістично поціновують її місце в тогочасному світі. Іспанський філософ вважав, що не може бути культури там, де немає можливості апеляції до принципів громадянської справедливості. Немає її й там, де відсутня повага до авторитету інтелектуалів, до яких можна було б звернутися у суперечці як за останнім безсумнівним аргументом. Культури, на його думку, не може бути й там, де економічні стосунки не підпорядковуються правилам вільного пересування, що є гарантією свободи. Не може бути культури там, де полеміка в галузі естетики не приводить до визнання необхідності існування творів мистецтва. Вважаючи, що всі ці явища тою чи тою мірою присутні в тогочасному суспільстві, Ортега одним із перших вказав на небезпеку, яка може спіткати людство на цьому шляху.

Винниченко загалом також поділяв сумніви іспанського філософа стосовно можливостей культури. Але власні сумніви він здебільшого конкре-тизовував і гостро політизовував, аплікуючи здебільшого на українські реалії: “В Парижі засідав конгрес захисників культури, — констатує він, — людей, що мають по всьому світі захищати культурні цінності, сприяти їх творенню, допомагати творцям їх. Та тільки не українських. Українським творцям культурних цінностів — Соловки, Сибір або вигнання і тризуб у

198

Пророк не своєї вітчизни. Експатріантський «метароман» Володимира Винниченка: текст і контекст

руки, а не перо. Тут ні захист, ні допомога “не полатається”. Смішно мені читати промови й резолюції цих тупих європейських інтелігентів, яких так історично, так грандіозно дурить Москва” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 65; 28 червня 1935 р.).

Ортега і Винниченко акцентують не лише на падінні загального рівня культури сучасного суспільства, його антилюдському, дегуманістичному характері, а йна прагненні “нової людини” — “людини-маси”, пересічної людини — до влади, до тоталітарного панування. Не даремно ж у “Вічному імперативі” одне з полотен художника Моріса Брена названо “Десерт Іва-ншца”: “Бачите, — пояснює герой, — скільки людських кісточок. А на десерт воно, знаєте, любить немовлят, засмажених на крові та сльозах матерів. Бачите, з якою насолодою воно розриває ці ніжки, як ми у курчати”14. Різко критикуючи капіталістичне суспільство, Ортега і Винниченко передбачили прихід до влади фашизму, “середніх людей”, “одномірних людей” (Г.Маркузе) різних національностей, із “посередніми здібностями”, але з надзвичайно сильною “волею до влади”. Не випадково Ортега пише, що буржуазна цивілізація означає “спробу зробити силу останнім розумом (иіііта гасіо)... прокламувати насилля як перший розум (ргіша гасіо)... Це Сііагііа та^па варварства”15. Одначе, як і будь-якому ліберальному ідеологові, Ортезі та Винниченкові капіталістичне суспільство з його провідними тенденціями уявляється “прокажельнею” всього людського суспільства. На думку обох мислителів, скрізь і всюди відбувається процес тотального нівелювання, занепаду загальної культури, період кризи та деморалізації людського суспільства. Винниченко за рік до початку Другої світової війни зазначав: “Доба “світового замирення” закінчилася. Готування до війни у прокажельні ще дужче розвивається. Скаженіння з обох боків набирає сили. Коли буржуазія випустить її на народи, вона буде вже сліпа од люті” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 68; 19 жовтня 1938 р.).

Як і чимало інших тогочасних ідеологів, Ортега і Винниченко ототожнюють фашизм і більшовизм: “Той і інший — більшовизм і фашизм, — стверджує іспанський філософ, — є ... примітивізмом”16. Винниченко ніби продовжує його думку: “фашизм є прихований і перевернутий московський комунізм”17. Ототожнення ними фашизму та більшовизму зумовлено, зокрема, специфічним розумінням держави. “Суспільство буде прагнути до того, аби жити для Держави, а людина — для урядової машини”18.

Ортега розглядає “державу взагалі”, точніше буржуазну державу, вважаючи її характеристики загальними для всіх видів і форм держави. За таких умов, на його думку, все життя бюрократизується. А це може призвести тільки до тоталітарного режиму, до режиму фашистського, адже фашизм почав саме з підкорення життя індивідуума державі, а свого часу ніхто інший, як Муссоліїіі, висунув гасло: “Все для Держави, ніщо поза Державою, ніщо проти Держави”. У цьому ототожненні державності з

199

Сиваченко Г.М.

життям людей Ортега-і-Гассет вбачає насильство над природою людини, витоки “несправжності” існування — “несправжнє” життя, або, кажучи словами Винниченка, “дискордизм”.

Загальновідомо, що і Муссоліні, і Гітлер, і Сталін прагнули ототожнити життя людини з життям держави, переслідуючи цим потрійну мету: перетворити кожного на слухняний механізм-автомат, що беззвучно виконує волю й накази “держави”, саму “державу” перетворити на своєрідний засіб здійснення задумів фюрера і “кращого друга піонерів”, а задуми фюрера і вождя перетворити на вираження “вищих державних інтересів”, “інтересів народу і нації”, виконання яких кожна людина зобов’язана була розглядати як свій найвищий і святий обов’язок. Уже після війни, розмірковуючи над можливістю контролю за озброєнням, Винниченко зазначав: “У демократичних державах народ може контролювати свій уряд, а хто ж проконтролює в СССР-і, де панує і командує безконтрольно всім народом “маленька група людей”. Отже виходить, що роззброєння може статися тільки тоді, коли в СССР-і настане підконтрольний, підлеглий народові, себто демократичний уряд. А коли не настане, значить, буде іти далі озброєння” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 76; Кн. XXXV, 1 листопада 1946 р.).

Виступаючи проти такого розуміння “одержавлення людського життя”, Ортега і Винниченко застерігали проти приходу панування “людини-маси”, в яких перший вбачав “сучасного варвара”, руйнівника культури, а другий -” ницого жерця бога Іваншца”19.

Створений іспанським мислителем зловісний психологічний портрет людини-маси виглядає так: “Новий соціальний акт, який тут аналізується, є таким: європейська історія, здається, вперше віддана на волю вульгарної людини як такої. Я кажу про це на повний голос: вульгарна людина, якою досі управляли, вирішила управляти світом. Це рішення просунутися на передній соціальний план відбулося в ній автоматично, тільки-но досяг зрілості певний тип людини, яку він представляє”20. Винниченкова характеристика Іваншца, дискордистської людини в основному нагадує “лю-дину-масу”. Український письменник доповнює дане твердження: “Хіба все життя окремого Івана не є цілковите рабство у Іваншца? Що таке мораль? Що таке доброчесність? Що таке подвиг?... Усе тільки заради нього, через нього. Без Іваншца ані жодної моралі. Ані доброчинності, ані гріха немає. Та й взагалі нічого...”21.

Якщо взяти до уваги явища суспільного життя і дослідити психологічну структуру цього нового типу “людини-маси”, то побачимо: 1) природне й радикальне відчуття того, що життя легке й щедре, без трагічних обмежень; відтак кожний середній індивідуум виявляє в собі почуття панування і тріумфу, яке 2) закликає його утвердити самого себе таким, яким він є, утвердити охоче й повно свою моральну й інтелектуальну гідність. Це задоволення собою ізолює його від усього зовнішнього, аби нічого не чути,

200

Пророк не своєї вітчизни. Експатріантський «метароман» Володимира Винниченка: текст і контекст

нічого не піддавати сумніву і не рахуватися з іншими. Внутрішнє почуття панування змушує його постійно здійснювати це панування. Діяти потім так, як коли б у світі існував тільки він один і йому подібні, і тому 3) виступаючи, він буде вносити повсюдно свою вульгарну думку, не розглядаючи, не споглядаючи, тобто “діючи згідно з режимом "прямої дії”22.

Ці характеристики “середньої людини”, “людини-маси”, “Іваншца”, “дискордиста”, “прокажельної людини” — споживача в широкому сенсі, що жадає влади, переповненого по вінця різноманітними казками й міфами про свою вищість, — досить точні. Вона, ця людина, намагається утвердити свою моральну й інтелектуальну вищість, яка насправді є граничним ступенем розкладу й деградації, інтелектуальним і моральним кретинізмом і вбогістю.

Іспанський та український філософи створюють портрети, дуже схожі на той, котрий ми знаходимо у Гайдеггера. Ставлення індивіда до держави, стосунки індивіда і “Мап”, ставлення цієї особистості до подібних собі у Гайдеггера, Ортеги і Винниченка багато в чому збігаються. І це не випадково. Всі вони писали про одне й те ж суспільство — капіталістичне дофашистсь-кої і фашистської доби. Ортега і Винниченко застерігали від жахливих наслідків панування цього страшного феномена, а Гайдеггер живописав його.

Хоча Ортегу та Винниченка завжди цікавив соціологічний аналіз сучасного суспільства, усе ж на першому місці в них була особистість. Зокрема, праця Ортеги “Людина і люди” (окремі розділи виходили в 1939 р. в Аргентині, повністю опубліковано вже після смерті) та “Конкордизм” Винниченка, де досліджуються найрізноманітніші аспекти людського життя, постають своєрідним концентрованим вираженням їхніх екзистенціалістсь-ких поглядів, своєрідним підсумком їхньої філософської діяльності.

У центрі твору іспанського філософа — питання про самотність як радикальну реальність людського буття. Все, що пов’язано з суспільним життям людини, — це псевдожиття, стверджує він; істинне — лише внутрішнє життя, що плине в самотності. Відтак, Ортега чітко розмежовує два рівні людських стосунків — соціальні, позбавлені духовного змісту, і міжособистісні: кохання, дружба, материнство. Саме вони поряд із творчістю, наукою та спортом були складовими ортегіанського поняття життя, єдино можливою альтернативою гідного людини буття. Винниченко також розмірковував над питанням розмежування двох сфер людського існування: “Цікаво, як стараються погодитись у мені два інстинкти — особистий і колективний. Особистий тужить уже за цим простим, тихим, погодженим життям, за цією рівновагою сил, що ми хочемо для подорожі до Америки. А колективний малює ту радість, ту користь Іванам, яку ми можемо дати проповіддю конкордизму. І чуття від цієї уяви покриває тугу і викликає ще інше почуття погодженосте інтересів особистих з інтересами колективу” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 67; 28 листопада 1937 р.).

201

Сиваченко Г.М.

Праця “Людина і люди” визначила негативне ставлення до Ортеш іспанської влади, своєю чергою, “Конкордизм” спричинив тотальне неприйняття Винниченка-людини, політика, мислителя як з боку українського радянського політикуму, так і еміграції. Теорія Ортеги протистояла офіційній доктрині франкістів: філософ пропонував самотність замість славнозвісної “іспанської спільності”. Іспанська церква пропонувала внести його книжки до списку творів, заборонених для читання католикам. Подібне чекало й Винниченкову конкордистську концепцію та й загалом творчість. ЗО червня 1938 року він писав: “3 українського колективу мене викинено. Ізоляція стає дужчою. Таким чином підтверджується висновок, що нічим я українському колективові корисний не був . і не є. А особливо, що, очевидно, й не можу бути, що мої якості та ті цінності, які я можу давати колективові, йому не цікаві й непотрібні. Українському колективові, українській нації (тій, що представлена організованими її групами) мої книги, моя участь не потрібні. Отже що робити: без участи в житті колективу, без задоволення інстинкту громади я жити не можу Значить: або померти, або шукати іншого колективу, іншої нації? Коли б не було в нас (в мене і у Кохи) конкордизму, то, мабуть, єдиним для нас виходом із цього стану була б смерть” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 68).

Ортега і Винниченко звертаються до аналізу навколишньої дійсності

— капіталістичного, буржуазного суспільства і соціалістичного, тоталітарного. Навіть при побіжному, поверховому погляді на цю дійсність можна завважити, що вона виступає як щось чуже й вороже людині. Обидва мислителі реалістично описують ті небезпеки, які загрожують сучасній людині: передусім іспанський філософ говорить про стан відчуження, в якому вона перебуває, про небезпеку втратити власне “я”, тобто не бути самою собою, у варіанті українського письменника це означає — бути дис-кордистом і не бути чесним із собою. Ортега не просто описує чи констатує факт відчуження людини від світу і від самої себе, а, відштовхуючись від реального життя, доводить логічно й теоретично неминучість відчуження в сучасному буржуазному суспільстві. Винниченко, своєю чергою, чимало аналізуючи ситуацію, що склалася у світі-прокажельні, теж говорить про панування дискордизму в ньому. Ортега надає категоріям відчуження й занурення у свої роздуми, які циклічно повторюються в ході людської історії щоразу в усе складніших і менш зрозумілих формах, такого значення: 1) людина почувається втраченою, такою, що зазнала краху

— це відчуження; 2) людина енергійно занурюється у своє внутрішнє духовне життя, аби прояснити своє світобачення і обдумати своє можливе панування — це занурення в роздуми, споглядальне життя, про яке йшлося в романах, “Теоретикос біос” греків, теорія; 3) людина повертається до занурення в світ, аби діяти в ньому відповідно до наперед складеного плану; це — дія, активне життя, практика. Відтак, на думку іспанського мис-

202

Пророк не своєї вітчизни. Експатріантський «метароман» Володимира Винниченка: текст і контекст

лителя, “не можна говорити про дію без її виміру, в якому вона має стати керівним принципом для попереднього споглядання; і, навпаки, немає занурення в свої роздуми без проекціювання майбутньої дії. Отже, доля людини — це передусім дія. Ми живемо не для того, аби думати, а, навпаки, думаємо для того, аби досягти справжнього життя”23.

Винниченкові конкордистські настанови подібні. Він вважає, що втрата людиною власного єства змушує її відвернутися від речей, в яких вона розчиняється і втрачає себе, і звернутися до самої себе, до свого внутрішнього інтимного життя, до внутрішнього споглядання, завдяки якому вона формує основні поняття, категоріальну систему, що упорядковує світ речей. Після того людина знову “занурюється в дійсність”, не боячись загубитися в ній. Задум обох мислителів вповні зрозумілий: вони прагнуть поєднати теорію з практикою, аби вирвати людину з стану відчуження, зробити людину теоретично і практично діючою істотою.

Якщо факт деперсоналізації іспанський філософ виводить із "колективного мислення”, говорячи про панування “духу маси” (кожна людина починає думати і робити те, що роблять інші), то подібне спостерігається і в українського письменника, який постійно веде мову про Івана, Івонну та Іваншце, яке паралізує їхню волю. Обидва мислителі засвідчують, що для особистості не залишається місця — скрізь панують настрої, почуття, думки і дії політичних партій, товариств культури, різноманітних релігійних і спортивних організацій, родини, кварталів, районів тощо.

Ортега не випадково назвав свій твір “Людина і люди”, адже він виходив з того, що суспільство — якщо не сума індивідів, то в крайньому випадку лише асоціація людей. Вихідним пунктом соціології в нього виступає така “фундаментальна реальність”, як життя кожного індивіда як такого. Постійне й послідовне вичленення Винниченком Івана, Івонни з Іваншца (чи то українського, чи то французького, чи то російського, чи німецького) — акція такого ж порядку.

Обидва автори не заперечують значення суспільства для індивіда: хоча суспільне життя — “несправжнє”, дискордистське, все ж індивіду необхідно бути залученим до нього бодай для того, щоб усвідомити неможливість розв’язати власні проблеми всередині самого процесу історії й відтак прийти до висновку, запропонованому російським філософом М.Бердяєвим, який вважав, що “лише трансцендентний вихід робить історію такою, що вирішується”24.

Таким чином, Ортега-і-Гассет і Винниченко показують “радикальну самотність” людини, тотальне відчуження як у сучасному буржуазному світі, так і в соціалістичному. Більше того, вони наголошують, що виною всьому — соціальні стосунки, ворожі людині, людському, особистості. Втім, якщо іспанський мислитель вбачає можливість подолання відчуження не в докорінному перетворенні сучасного суспільства, а в повер-

203

Сиваченко Г.М.

ненні до середньовічної соціальної ієрархії, то український пропонує власний, оригінальний вихід для людини та суспільства — гармонійного узгодження на всіх рівнях фізичного, психічного, політичного, соціального існування.

Найважливішою функцією філософії обидва мислителі вважали критичну рефлексію. Філософія в розумінні Ортеги, “то пізнання, яке сягнуло максимуму, а, отже, є чимось на зразок інтелектуального героїзму”25. Подібне визначення вповні придатне і для філософського дискурсу українського мислителя. Адже лише для філософа суттєвим елементом пізнавальної діяльності є припущення про непізнаваність її предмета. Таким чином, парадоксальність — історична риса філософствування не тільки там, де воно, як теоретизування, стикається з буденними уявленнями про світобудову, а й у межах самого теоретичного мислення.

Непростий творчий шлях іспанського мислителя, що розпочався з інтенсивної суспільної заангажованості, а завершився розробкою (в роки франкізму) концепції “радикальної самотності”, у багатьох моментах накладається на напрочуд складне життя українського письменника, перша половина якого пройшла в активній політичній, громадській та культурній діяльності, а друга, вимушено й невимушено протягом двадцяти п’яти років — під знаком самотності: “Кому повім печаль мою?” — І це для величезної більшості хоч трошки свідомих людей є найстрашніша річ: нема кому розповісти печаль свою, себто бути самотнім. Для чого життя, для чого страждання, для чого “печаль”, коли нема кому розповісти про них?” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 75; Кн. ХХХІУ, 9 листопада 1945 р.). І за півроку до смерті: “Вночі, лежачи без сну в темноті, виразно хтось (підсвідомість?) висунув питання: а що ж ти кінець-кінцем мав і маєш від тої нації, якій ти служив усе життя? Ось кінчилося 70 років тому життю і що ти маєш? Ти — насамперед, самотній” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 80; Кн. XXXIX, 5 серпня 1950 р.).

Ідеї Ортеги давно перетнули кордони Іспанії, знайшовши відгук у широких колах західноєвропейської та американської інтелігенції, завдяки чому він вважається одним із найзначущих мислителів XX ст. На жаль, нічого подібного не сталося з Винниченком. Як це майже завжди чомусь трапляється з українськими митцями, політиками, його історіософський спадок залишився на маргінесах, ще раз підтвердивши справедливість думки про те, що немає пророка у своїй вітчизні.

Примітки

1 Ортега-и-Гассет X. Почему мьі вновь пришли к философии // Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусста. — М., 1991. — С. 17.

2 Там само. — С. 34.

3 Там само. — С. 35.

204

Пророк не своєї вітчизни. Експатріантський «метароман» Володимира Винниченка: текст і контекст

4 Московичи С. Век толп. Исторический трактат по психологии масс.

-М., 1998. -С.480.

5 Винниченко В. Вечньш императив. — С. 232.

6 Там само. — С.234.

7 Винниченко В. Конкордизм. — С. 346.

8 Ортега-і-Гасет X. Бунт мас. //Ортега-і-Гасет. Вибрані твори. — К., 1994. — С. 18.

9 Там само. — С. 31.

10 Винниченко В. Вечньш императив. — С. 179.

11 Ортега-і-Гасет X. Бунт мас. — С. 44.

12 Винниченко В. Вечньш императив. — С. 181-182.

13 Там само. — С. 185.

14 Там само. — С. 182.

15 Ортега-і-Гасет X. Бунт мас. — С. 67

16 Там само. — С. 72

17 Винниченко В. Вечньш императив. — С. 301.

18 Там само.

19 Там само. — С. 78.

20 Ортега-і-Гасет X. Бунт мас. — С. 89.

21 Винниченко В. Вечньш императив. — С. 77.

22 Ортега-і-Гасет X. — Бунт мас. — С. 82.

23 Ортега-и-Гассет X. Человек и люди // Дегуманизация искусства. — С. 123.

24 Бердяев Н. Смьісл истории. — М., 1990. — С. 154.

25 Табачковський В. “Стань тим, чим ти є” (Передмова) // Ортега-і-Гасет X. Вибрані твори. — С. 5.

Сиваченко Г.М.

ристь у моїй літературній роботі. Отже треба, очевидно, готувати таку роботу для іншого людського колективу. Запропонувати її під іменем тієї нації і, коли ця робота дасть користь, робити її далі. Тому енергійніше й інтенсивніше треба братися до писання “Лепрозорія”. Але автором його буде вже не Володимир Винниченко, а іуоппє УоМгГ (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 68; 1 липня 1938 р.). Прізвище УоМп утворене з двох перших складів імені та прізвища письменника у французькій транскрипції. Жіноче ім’я Івон-на теж знакове — письменник ніби відсилає читача до попереднього роману “Вічний імператив” з підзаголовком “БОГ ГОСПОДЬ ІВАНИІЦЕ. Історичний роман майбутнього” (1936), до експресіоністично-сюрреалістичного образу бога-Іваншца. “Що там якийсь окремий Іван? Дурниця. Але — зверніть увагу! — до збіговиська цих Іванів, до колективного Івана, до Іваншца, зовсім інше ставлення. Тут моментально з’являється і страшне шанування, і любов, і страх, і боготворіння. Народ, нація, вітчизна, клас, у нього чимало всіляких титулів, імен, форм, у цього Іваншца. А головне, звичайно, це — “Людство !”. А що ще комічніше виглядає у вас, панове мої, так це те, що ви ставите собі у велику моральну заслугу служіння цьому Іваншцеві при повній байдужості до окремих Іванів. Хто герой? Той, хто кладе своє життя за Іваншце? О ні, Іваншцеві наплювати на моє здоров’я, силу, красу, щастя! Ні, ти принеси йому в жертву і своє здоров’я, і силу, і життя, от тоді Іваншце зволить усміхнутися своїми масними губами і назвати мене “хорошою людиною”. Іванів можна прирікати на всілякі страждання, їх можна катувати, морити голодом, убивати у війнах і революціях мільйонами, можна бути стосовно Іванів жахливим злочинцем, катом, бузувіром, як всі ці ваші Леніни, Сталіни, Гітлери, тому подібні рятівники людства, а щодо Іваншца вони — герої, великі, чудові люди. От і вся ваша мораль”2. Образ Іваншца можна розглядати і як узагальнений символ обивателя, тієї “людини-маси”, яку критикував у праці “Бунт мас” (1930). Х.Ортега-і-Гассет: “...головна особливість поведінки людини-маси полягає в тому, що коли відчуває себе посередністю, вона проголошує право на посередність і відмовляється визнавати вищі відносно неї авторитети. І на міжнародній арені зустрічаються нації-маси, які готові повстати проти великих народів, митців, історій, вибраної меншості людського роду” 3. Свої роздуми про “бунт мас” іспанський письменник починає з описання фобії “згуртування народу”: “...у містах повно народу, в будинках — мешканців, у готелях — постояльців, поїзди набиті пасажирами, кафе — відвідувачами, бульвари — перехожими, приймальні відомих лікарів — хворими, театри... — глядачами, на пляжах повно загоряючих. Те, що раніше не було проблемою, тепер майже скрізь нею стає: немає вільних місць”. І далі: “Натовп раптом став скрізь впадати в око; натовп заповнив найкращі місця. Раніше якщо він й існував, то це було непомітно. Він знаходився у затінку. В глибині суспільної сцени.

186

Пророк не своєї вітчизни. Експатріантський «метароман» Володимира Винниченка: текст і контекст

А зараз він вийшов на світло рампи — став основною дійовою особою. Вже немає солістів — залишився лише хор” 4. Винниченкове Іваншце типологічно дуже близьке до "людини-маси”: “Сьогоднішнє Іваншце досить дивне, не те звичайне, що буває на всіх вернісажах. Якась суміш робочих кепок, богемських краваток, снобських светрів, напомаджених, блискучих як пляшки голів, модних елегантних капелюшків, трифранко-вих беретиків... з холодною усмішкою невігласа, який під дим сміхом приховує своє неуіггво”5. Тут погляди українського письменника дуже подібні до оцінок юрби, зроблених Х.Арендт: "Юрба — це, насамперед, група, у якій репрезентовано дещицю кожного класу. Тому так легко переплутати юрбу з народом... Тоді як народ у всіх великих революціях бореться за справжнє представництво, юрба завжди ненавидить суспільство, з якого виключено”6. І далі письменник розмірковує над причинами дисгармонійності стосунків між Іванами та Іваншцем: "Чому бідні Івани стараються, аби після їхньої смерті, коли всі блага вже не діють, їх не забувало оте саме Іваншце, нащадки, історія, покоління? Навіщо їм це? Для чого, ви, думаєте, стараються такі наші Івани, як Ленін, наприклад? Для влади, пошани, з любові до Іванів? Та вони зазвичай до найближчих своїх Іванів ставляться з презирством, а про решту і годі говорити. І владою вони не насолоджуються, і розкошами не користуються. А мільйони окремих Іванів душать в ім’я “щастя людства”, як тарганів, аби майбутні Івани могли сказати: “От колись-то існував Ленін”. Більше ні для чого. Аби , його записали до історії” \

Отже, Івонна Вольвен, а фактично Володимир Винниченко, водночас і авторка роману в романі, і головна його героїня. Більше того, подібну трансформацію можна сприймати і як індуїстську реінкарнацію, і як свідчення досить вільного самопочування Винниченка у феміністичному дискурсі (“жіноче” питання, поряд із “українським”, завжди посідало в його творчості чільне місце), і як цілком реальну, життєву й художню ситуацію: автор сподівався подати переклад роману на один із французьких літературних конкурсів, тому був переконаний, що варто, з огляду на зростання феміністичного руху в Франції, скористатися саме жіночим ім’ям.

За два місяці роман обсягом 476 рукописних сторінок було закінчено. “Так тільки колись було створено, за словами автора, “Чесність з собою”, але тоді з курінням. А тепер — спокійно, весело, легко, просто, непомітно. Ніякого горіння, ніяких цигарок, ясна, радісна робота. Яка якість її, це інша річ і не мені судити... Як трудно бути об’єктивним суддею праці самого себе...” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 68; 24 вересня 1938 р.).

“Лепрозорій” — романізоване втілення етико-філософської концепції Винниченка (конкордизму), суть якої полягала у виробленні “системи лікування та реорганізації сил сучасного людського організму (чи то індивідуального, чи то колективного), сил як фізичних, так і психічних, систе-

Крім того, можна вести мову про породжену уявою письменника винятково інтелектуальну конструкцію в дусі “філософських казок” доби Просвітництва, відомої своїми моралізаторськими традиціями. “Французьку” творчість Винниченка навряд чи можна розглядати поза модерністським контекстом, зокрема без урахування “Фальшивомонетників” А.Жіда, що поряд із циклом М.Пруста “У пошуках втраченого часу” являє собою неперевершений зразок “роману в романі”. У Винниченка “роман у романі” присутній або у вигляді твору, написаного Івонною Вольвен у “Лепрозорії”, або своєрідного кіносценарію у “Вічному імперативі”, або нотаток американського комуніста про перебування у радянському концтаборі, включених до “Нової заповіді”

Винниченко — один із тих письменників, які завжди виявлялися адекватними сучасній їм культурі, хоча здебільшого залишалися не зрозумілими до кінця ні своїми сучасниками, ні нащадками. Саме ця адекватність і дає змогу вести розмову про його місце в європейському літературному процесі.

Примітки

1 Див.: Червоний шлях. — 1933. — №10.

2 Винниченко В. Вечньїй имперашв. Машинопис. — С. 72-73.

3 Цит. за: Ортега-і-Гасет X. Дегуманізація мистецтва // Ортега-і-Гасет X.

Вибрані твори. — К., 1994. — С. 246.

4 Там само. — С. 240, 242.

5 Винниченко В. Вечньїй имиератив. — С. 189.

6 АрендтХ. Джерела тоталітаризму. — К., 2002. — С. 145.

7 Винниченко В. Вечньїй имиератив. — С. 76.

8 Винниченко В. Конкордизм. — Т. 1, с. 55, Машинопис, 1938-1945.

9 Підтвердження цьому можна знайти у публіцистичній книжці І.Бушча “Золото партії”. — М., 1992.

10 Винниченко В. Лепрозорій. Машинопис. — С.103.

11 Винниченко В. Вечньїй имиератив. — С. 144.

12 Там само. — С.62

13 Там само. — С.66.

187

Сиваченко Г.М. В.Винниченко і М.Булгаков

Творчість В.Винниченка і М.Булгакова загалом викликає чимало аналогій. Обидва належали одній добі. У полі їхнього зору водночас перебували життя людини й людства, доля окремої особистості й суспільства. Індивід сприймався ними в контексті макросвіту людських стосунків, у потоці великих і тривожних процесів, шо у минулому сторіччі означились як глобальні. Обидва переймалися межовими, граничними питаннями й загадками самого феномену людини та людського буття. Чи не основним предметом тривог і філософських пошуків для обох була загрозливо зростаюча конфліктність сучасного 'їм світу.

І Винниченко, і Булгаков замислювалися над тим, чи не є вони сучасниками свого роду аномальної смуги в історії людського роду, позначеної небувалою дегуманізацією життя. Відтак обоє розмірковували над проблемою людської сутності, над тим, що ж саме робить людину людиною, над “людинотворчими” константами й відхиленнями від людської “норми” в суспільній та міжнародній практиці.

Обидва письменники були в 20-30-х роках переконаними противниками радикалізму, а також ідей, доктрин і теорій, шо виправдовували насильство. Також їхні ключові романи та драми значною мірою спрямовані своєю філософською енергією проти дегуманізації життя.

Посутніми рисами подібності позначена і структура творів Винничен-ка та Булгакова. В їхньому доробку співіснують різні види фантастики (аж до наукової), філософські настрої, гротеск, іронія, сатира, детективний та пригодницький жанри, іншомовлення, стихія пародії та комічної стилізації тощо.

Проте якщо Винниченко тяжіє до створення моделі явищ, то Булгаков радше схильний відтворювати конкретні події та їхніх творців. Зокрема, в “Сонячній машині” годі зустріти такі колоритні людські типи й характери, як, наприклад, професор Персиков з “Рокових яєць”, хірург Преобра-женський чи люмпен Шариков із “Собачого серця”, Маркізов із п’єси “Адам і Єва” Булгакова. Достоїнства антиутопії Винниченка полягають в іншому: автор акцентує на осмисленні філософських проблем буття людства через узагальнену фіксацію й тигіологізацію його тенденцій. Приміром, у драмі “Пророк” (1930) дійові особи виступають не стільки як персонажі, скільки як персоніфікації. В їхніх характерах, виписаних у експресіоністичній манері, зазвичай домінує якась одна риса. Тут, як і в “Сонячній машині”, подаються різні прояви дегуманізації сучасного життя, а образи персонажів багато в чому нагадують символи.

Іншу побудову мають антиутопії Булгакова, який не прагне до сумарного зображення явищ із “каталогізацією” їхнього складу й симптомів. Він іде дещо іншим, здавалося б, протореним шляхом: заінтригувавши

64

Пророк не своєї вітчизни. Експатріантський «метароман» Володимира Винниченка: текст і контекст

читача науково-фантастичною зав’язкою, організовує події навколо “наскрізних”, центральних героїв і в енергійному темпі розповідає про них. Хоча, з другого боку, захоплюючі науковоприродничі антиутопії російського письменника — це водночас філософські метафори, алегоричне зображення реальних суспільно-політичних подій. їхні контури можна завважити, приміром, у повістях “Рокові яйця” та “Собаче серце” (1924), написаних практично в один час із “Сонячною машиною”. Зміст повісті Булгакова “Рокові яйця”, як і зміст “Сонячної машини” Винниченка, охоплює проблематику квазі-наукового відкриття.

У типологічному ряду з цими творами можна поставити в російській літературі ще один маловідомий антиутопічний роман Андрія Бслого “Москва”Тут на тлі подій Першої світової війни змальовується боротьба професора Коробкіна та його тіні, чорного мага Мандро, що виконує накази сатанинського доктора Доннера — німецького вченого і глави ордену, який особливо захоплюється буддизмом і водночас постає як руйнівник європейської культури. У цьому зв’язку згадаймо загадкову фігуру з роману Винниченка — “чорно-срібного” Душнера, який вщент розбиває всі великі й малі “релігії” та “філософії”, “вищі інтереси” як “фетиші” та “божки”, що їм поклоняються люди і які вигадані для того, аби прикрити нині бажання ідеологів добре пити, їсти, кохатися з гарними жінками. При ньому, як слушно зазначає М.Зеров, “Винниченко ніде не говорить про Душнера як вульгарну людину, він уважно прислухається до його теорії “божків”2.

Фінал “Сонячної машини”, як і “Рокових яєць”, на перший погляд, має дещо помпезно тріумфальний характер, що не зовсім задовольняло письменника. 15 січня 1924 р. він записує в щоденнику: “Обдумування іншого закінчення “Сонячної машини”. Повинно бути напруження дії, боротьба до самого кінця. Розв’язка в самому кінці. Виразно зазначити пов’язаність з усім світом. Боротьба за “Сонячну машину” у планетарному масштабі”3.

“Рокові яйця”, “Собаче серце”, “Сонячна машина” — захоплюючі науково-фантастичні твори, позначені енергійним темпом оповіді, живописною образністю, колоритними типажами, рисами сатиричного гротеску, гумором. Але водночас вонй пронизані прихованими мотивами й таємними алегоріями. І основний сюжет, і значна частина образів героїв, і чимало епізодів, подробиць мають, крім прямого, ще й вторинний, прихований сенс. В основі алегоричної побудови у Булгакова лежить мотив червоного променя, який був відкритий московським професором, але потрапив до чужих рук і був використаний не за призначенням. Подібний прийом, до речі, застосував і Олексій Толстой у “Гіперболоїді інженера Гаріна”, цим же конструктивним ходом послуговувався і Винниченком — спершу в “Сонячній машині”, а згодом, у “Новій заповіді”, де йдеться про

65

Сиваченко Г.А1.

викрадення російськими розвідниками своєрідного аналогу лазерної зброї. Якщо у Булгакова варіюються самі визначення (“червоний промінь”, “промінь життя”, “краще життя”, “зародження нового життя”), то у Винниченка цю функцію виконує прикметник “сонячний”, який спершу теж символізує життя, але в подальшому виникаючі семантичні акценти все більш зміщуються, породжуючи нові смислові відгалуження, асоціативні пучки, ланцюжки, гра рефлексів.

Подібно до більшості антиутопій, “Сонячна машина” та “Рокові яйця” мають багатошарову структуру. Жанр антиутопії, завдяки певним узагальнюючим і символічним акцентам, набуває ознак притчі, філософського художнього застереження про небезпеку необачних радикальних вторгнень у макропроцеси людського буття. Це, як вважає російський дослідник С.Нікольський, “свого роду твір-троп, антиутогіія-метафора” 4. Утім, за цим міститься ще один, уже невидимий шар прихованих натяків на конкретні події в Росії та Україні, на реальні факти тощо.

Образи героїв часто створюються Винниченком і Булгаковим з використанням елементів подвійного коду. Семантика фігури персонажа разом із супутніми потоками асоціацій та натяків у них почасти немовби різновек-торна. Асоціації з певною реальною особою доповнює образ героя, що не тільки не збігається з об’єктом алюзії, а й явно відрізняється від нього — аж до того, шо часом виникає абсолютно інший типаж. У “Рокових яйцях”, наприклад, головний винуватець подій, який винайшов червоне проміння, зумів збільшити його потужність і почав експериментувати з ним, постає як фанатик науки, відсторонена від життя й політики людина, дивакуватий і неуважний професор-природознавепь. Водночас ця постать, на думку деяких дослідників, викликає асоціації з Леніним. Подібне гіпотетичне прочитання можливе і у зв’язку з братами Шторами як колективним образом. При цьому слід пам’ятати, шо йдеться загалом не про безпосереднє зображення реальних осіб, а про своєрідний ефект резонансу.

Спільною рисою в характерах професора Персикова і Рудольфа Штора є їхня одержимість ідеєю експерименту, наслідки якого й демонструються обома письменниками. Від самого початку в оповіді присутні два плани: науково-фантастичне відкриття червоного променя, шо має здатність особливого впливу на біологічну та соціальну природу живих істот (у Булгакова), і сонячної машинки (у Винниченка), а також розвиток — на метафоричному та ремінісцентному рівнях — подій революційних і пореволюційних років.

Складність сприйняття другого плану, що часто навіть повністю вислизає з поля зору читачів, пояснюється тим, що автор проводить аналогії здебільшого саме на рівні резонансів. Відтак, навряд чи багатьом спаде на думку шукати безпосередню схожість між вождем революції та булгаків-ським “диваком-зоологом” чи винниченківським Рудольфом Штором,

66

Пророк не своєї вітчизни. Експатріантський «метароман» Володимира Винниченка: текст і контекст

які, здавалося, цілковито поринули в лабораторну працю, чужі політиці, не симпатизують марксизмові (Персиков), діяльності лівацько-троць-кістської організації ІНАРАК (Штор). Подібний прийом використано і в “Собачому серці” Булгакова та “Вічному імперативі” Винниченка, де також ідеться про експеримент (цього разу медичний), що знову ж таки є метафорою ризикованих штучних змін у соціальних макропроцесів. У “Собачому серці” автор пішов ще далі, довівши прийом подвійного коду до його логічного завершення: аналогія з російським перетворювачем буття (звідси, на думку декого з дослідників, й прізвище-натяк Преобра-женський) прихована в образі людини, відверто опозиційної революції. У Винниченка цей подвійний код зосереджено в образі Штора та професора Даніеля Брена з “Вічного імперативу”.

Подвійний код має тут не тільки різноспрямовані, а й діаметрально протилежні вектори. І тим не менше другий, прихований сенс творів — і в їх загальному, філософсько-метафоричному, і в алюзійно-конкретному, можна навіть сказати, злободенному, аспектах — донесено з достатньою ясністю.

За цим же принципом створювалися й інші постаті. У “Рокових яйцях”, на думку декого з дослідників, в образах двох репортерів, які докучають першовідкривачеві червоного проміння, зашифровано фігури Троцького і Сталіна, про що знову ж таки сигналізують їхні прізвища — БРОНський (від Бронштейн) і СТепАНов (перегук звуків з прізвищем СТАліНа). Призначення натяків, що містяться в іменах персонажів, полягає передусім у тому, аби сигналізувати про присутність втаємничених аналогій. При цьому як у Булгакова, так і у Винниченка чимало рис у змалюванні персонажів не відповідають реальним моделям, але під цим прикриттям і проводяться аналогії, що на думку С.Нікольського, почасти виконує “маскувальну функцію стосовно “внутрішнього”5.

У “Сонячній машині”, “Покладах золота”, “Слові за тобою, Сталіне!” теж чимало безпосередніх натяків на реальних осіб. Скажімо, Наум Абра-мович Фінкель із “Покладів золота” — це адвокат Левінський, а Терни-ченко, Івонна Вольвен — сам Володимир Кирилович. Шифр, закладений у прізвище Вольвен (фр. УоМп) настільки очевидний, що свідому алюзію неможливо заперечувати, хоча, безперечно, зовнішні риси дівчини уводять далеко від “прототипу”.

Ведучи мову про структуру образів у творах Булгакова та Винниченка, не можна не згадати про ще одну особливість. Обидва автори створюють образи, що деякими параметрами абсолютно не схожі з об’єктом аналогії, у чомусь навіть протилежні йому, і тим не менше на іншому рівні, в іншій площині вони несуть у собі відповідні натяки й асоціації. Крім того, в одному персонажі можна зустріти алюзії відразу на двох осіб, одна з яких часто виконує маскувальну функцію. Такий спосіб творення образів слід

67

Сиваченко Г.М.

відрізняти від звичайного використання письменниками тих чи тих завважених у житті рис зовнішності, поведінки тощо. У даному випадку принципово важливо, що автори свідомо полишають у тексті натяк на конкретну особу (чи навіть водночас на кількох). Приміром, Дев’ятий із роману “Слово за тобою Сталіне!” — це очевидно збірний образ (Косіор, Постишев, інші, знайомі Винниченкові, керівники України), те саме можна сказати і про братів Шторів і братів Іваненків та ін.

Самий зв’язок персонажа з прототипом нехай приховано, але виконує в творі певну функцію, є елементом його поетики, а не лише фактом гене-зи образу, історії його створення (брати Іваненки у “Слово за тобою, Сталіне”, Терниченко у “Покладах золота”, Івонна Вольвен і професор Матур у “Лепрозорії”, професор Брен у “Вічному імперативі”).

Таким чином, емігрантські романи Винниченка, як і фантастичні повісті Булгакова, населені не лише вигаданими героями, а й (приховано) реальними особами, точніше — їхніми упізнаваними “двійниками”. Все це слугує засобом актуалізації твору, сама дія якого також вписана в сучасність. Знання подвійного коду та принципу резонансу пропонує ключ, який дає змогу упевненіше читати не тільки персональні натяки, а й прихований сенс сюжетних ситуацій та картин.

Присутні у творах Винниченка та Булгакова й іронічні натяки на події, шо розгорталися на початку 20-х рр. у Кремлі й були пов’язані з боротьбою за владу, яка в певний момент вислизає з рук вождя революції. Символіка імен підкреслює суть того, що відбувається. Прозивний сенс прізвища Рокк (рок!) фіксує фатальне відхилення подій від первинного задуму 'їхніх ініціаторів — поворот, що незмінно присутній в антиутопіях і Винниченка, і Булгакова, які протестують проти ультрарадикальних втручань у процеси макробуття, адже вони можуть призвести до непередбачу-ваних наслідків. Були випадки, коли непідкорення процесів волі їхніх ініціаторів і вершителів завважували й самі революційні діячі. Ф.Енгельс, наприклад, писав: “Люди, які хвалилися тим, що зробили революцію, завжди переконувалися наступного дня, що зроблена революція зовсім не схожа на ту, яку вони хотіли зробити. Це те, що Гегель назвав іронією історії, тією іронією, якої уникло не багато діячів” \ Цю ж іронію історії мали на увазі Винниченко і Булгаков. При цьому очевидно, що українським письменником висвітлюється доволі ускладнена ситуація, фактично, йдеться про дві революції — жовтневу і українську.

Для глибшого розуміння типологічних збігів у творчості Винниченка й Булгакова варто звернутися до розшифрування деяких імен. Зокрема, йдеться про тріаду асистентів Персикова, Преображенського та Берліоза зі “знаковими” іменами — приват-доцента Іванова, Івана Борменталя та Івана Бездомного. Усі ці образи знакові і в метафоричному вимірі немовби уособлюють російський народ, який спокусився принадами шкідливо-

68

Пророк не своєї вітчизни. Експатріантський «метароман» Володимира Винниченка: текст / контекст

го соціального експерименту. Ескізним попередником подібного образу може вважатися, напевно, тяжкохворий Іван Русаков з “Білої гвардії”.

У “Рокових яйцях” доцент Іванов створює апаратуру для генерування “червоного променя” Персикова за допомогою німецької оптики. Подібним чином створюється і “сонячний хліб” у творі Винниченка, тільки для бездоганного оптичного приладу героєві необхідно було вкрасти діаманти з “коронки Зігфріда”, що теж є своєрідною алегорією соціалістичної революції.

Складне шифрування знакового сенсу образу Борменталя і Рудольфа Штора не повинно дивувати. Його можна пояснити тією нелегкою ситуацією, в якій опинилися обидва письменники. Адже якщо до “криптограм” і персональних натяків у повісті “Рокові яйця” тодішні критики не добралися, то їхній загальний сенс все ж було вгадано. І.Гроссман-Рощин, наприклад, писав, що “Булгаков у повісті “Рокові яйця” ніби говорить: “ви зруйнували органічні скрепи життя, ви підриваєте коріння буття; ви порвали зв’язок часів. Горде втручання розуму висушує джерело бутгя. Світ перетворюється на лабораторію. В ім’я порятунку людства немовби відміняється природний порядок і над усім безжально й міцно панує великий, але безумний, протиприродний, а тому на загибель приречений експеримент”7.

У “Сонячній машині” ця тема теж розроблена доволі докладно, посідає вона помітне місце і в житті Володимира Кириловича. Питання про втручання в існування Великої Матері (Природи), порушення законів фізичної й духовної гармонії були для українського письменника першорядними. Для Винниченка культура, що вступала у протиборство з природою, — це шлях у глухий кут, до виродження людства. Він слідом за Нішце вважав, що культура, яка вступає в боротьбу з природою — джерело “хворобливої зманіженості й змораленості”, завдяки яким тварина на ймення “людина” вчиться “соромитися своїх інстинктів”. І таким чином, врешті-решт, народжується сучасна людина — нице створіння, увесь організм якого неузгоджений, дивне створіння, яке не зуміло покращите свою природу, а лише спотворило її.

Можна провести певну аналогію між “роковими яйцями” і “коронкою Зігфріда”, завваживши тут прихований натяк, з одного боку, на міфологічний подвиг Зігфріда (Сігурда) — знищення дракона Фафніра, який можна тлумачити як подвиг культурного героя, з другого — на прокляття, яке має згубити кожного, хто володіє коштовностями. Таким чином, магічний засіб благополуччя — коштовності карликів і богів — перетворюється на рокове багатство, що приносить нещастя його володарям.

У “Собачому серці” Булгакова йшлося про “протиприродний експеримент” і гординю розуму, про зачарованість абстрактною гіпотезою та про ризиковане втручання в субстанцію природи й буття. Але у цьому творі Булгаков вдався уже до складнішого коду. Якщо загальним сенсом,

69

Сиваченко Г.М.

пов’язаним із головною діяльністю хірурга-експериментатора, цей образ відсилає до уявлення про радикальне й ризиковане вторгнення в бугтя, то психологічний типаж героя, навпаки, уособлює неприйняття ним відступів від освячених традицією норм життя. В уста професора вкладено протести та філіппіки проти тієї самої дійсності, що постала внаслідок таких же оперативних втручань у суспільний лад, які сам він практикує з живими організмами.

У творах муженського циклу Винниченком досить докладно розроблена тема Івана — Іваншца, щоправда, Іван для нього — це уособлення людської індивідуальності, тоді як Іваншце — символічний образ народу, нації, натовпу (“пролетарське Іваншце”, “емігрантське Іванише”, “світове Іванише”, “галицьке Іваншце”, “українське Іваншце”). Почасти герої творів носять похідні від імені Іван прізвища — родина Іваненків у “Слово за тобою, Сталіне”, їхній син Івасиктощо.

При цьому розмірковуючи доволі часто над екзистенціальним статусом “Івана” та “Іваншца”, Винниченко зазначав, що всупереч тому, що деякі вчені, зокрема Г.Лебон, вважають, що війна перемагає страх смерті й особисті інтереси індивіда, “річ зовсім не у війні, а в тому, що в певних випадках і умовах інститут Іваншца значно дужчий за інститут Івана” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 66; 16 лютого 1936 р.). Подеколи траплялося, що "Іванами”, “Іванцями” письменник називав у щоденнику своїх недоброзичливців: “Знову вилаяв мене “Іван” — якийсь співробітник Донцова. І знову (навіть з дивуванням) помічаю, яка цілковита байдужість до виявів оцінки цього чергового Івана” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 66; 20 червня 1936 р.).

Роман “Вічний імператив” (1936) спершу навіть мав назву “Бог-Івани-ще” (“Радіо-Гармата”). У щоденнику письменник так характеризує його: “ Іваншце — це велетенське Страховище з мільярдами помачок, клітинок, найскладніших органів і всевидячих очей, всечуючих ух, всемогутнє, все-благе, всемстиве й всеправдиве і всебрехливе. Воно є найвище знання і найдурніша забобонність, святість і гріх, ганьба і чеснота. Воно є джерелом всіх цінностів, всіх якостів, всіх приваб і огидностів життя. Воно є джерелом життя і смерти людини. Тож Іваншца нема — порожнеча, нуль” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 65; 22 липня 1935 р.). З другого боку, Винниченко, обстоюючи державну незалежність “українського Іваншца” як народу, часто наголошував на індивідуальній інертності “українських Іванів” як у процесі ініційованого ним плебісциту щодо незалежності України, так і у ставленні до діячів української культури, картаючи, наприклад, “галицьке Іваншце” за байдуже ставлення як до хвороби В.Стефаника, так і до нього самого. 10 березня 1938 р. (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 68) Винниченко занотовує: “У Франції мене часом називають “найбільшим письменником”. Івани дозволяють, щоб їхній “найбільший письменник” замість того, щоб писати книги, копав землю. Івани охочіше дозволять, щоб “найбільший

70

Пророк не своєї вітчизни. Експатріантський «метароман» Володимира Винниченка: текст і контекст

письменник” помер собі з голоду. Це показує рівень розвитку (інтелектуального, морального, національного) укр. Іванів. За це їх можна пожаліти. Але не можна ні пожаліти, ні виправдати того самого письменника. Коли він не робить всього, що залежить од нього, щоб робити ту роботу, яка є корисніша для отих самих Іванів...” І далі запис від 29 січня 1939 р. (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 69): “Укр. Іваншцу такі, як я, сини, не потрібні”.

Існує у творчості Винниченка та Булгакова ще один момент подіб-ності-відмінності. Ідеться про ставлення обох письменників до церкви загалом, її розгрому, переслідування й арешту патріарха Тихона, появи обновленської церкви, масових страт духівництва. Зокрема, ім’я патріарха Тихона промайнуло в газетних нарисах Булгакова “Москва краснокамен-ная” (липень 1922) і “Бенефис лорда Керзона” (травень 1923). Про боротьбу між живою, традиційною та автокефальною церквами на Україні він писав у нарисі “Киев-город” (липень 1923) і навіть виділив цю тему в самостійну — розділок під назвою “Три церкви”. Інтерес до неї відбитий і в щоденнику російського письменника, де 11 (28) червня 1923 р. зазначено, що патріарха Тихона випустили з в’язниці, і не без подиву, говориться про пом’якшення його позиції стосовно радянської влади. “Неймовірний конфлікт нині в церкві. Жива церква біснується. Вони хотіли п(атріарха) Тихона усунути, а теперь він виступає, служить еіс.”8.

Винниченко хоч відразу після еміграції не виявляв особливої уваги до долі російської православної церкви, зате під час Другої світової війни у його щоденниках знаходимо чимало нотаток про відновлення Синоду та ту роль, яку йому відводив “вождь народів”: “Сталін має намір визнати “Святіший Синод” і дозволити його існування, себто існування другої партії. Поруч з партією комуністичною” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 73; Кн.ХХХИ, 1 вересня 1943 р.).

Зовні ані Булгаков, ані Винниченко не справляли враження надто релігійних людей. Водночас їх не можна назвати невіруючими. Наприклад, перша дружина Булгакова Т.Лаппа свідчила: “Ні, він вірив. Тільки не показував цього... ніколи не молився, до церкви не ходив, але вірив”’. Приблизно те ж саме стверджувала і О. Булгакова у розмові з М.Чудако-вою10. Щоправда, письменник менше всього нагадував ортодокса, і ледь не авторські думки висловлює в романі “Біла гвардія” Олексій Турбін, який заявляє про свою повагу до віри, але водночас радить тяжкохворому Іванові Русакову надто не захоплюватися релігійними писаннями і не перетворювати ідею Бога на ідею фікс.

Подібні думки висловлював про церкву та релігію й Винниченко у своїх щоденниках. 13 березня 1945р. (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 75; Кн. XXXIV) він занотовує: “Не досить сказати собі чи навіть прилюдно і цілком щиро та переконано: я не вірю в бога, я — атеїст, щоб перестати буги релігійни-ком у своїм способі думання, почування і діяння. Щоб стати справжнім

71

Сиваченко Г.М.

антирелігійником, треба довго і настійно боротися в собі з усім спадковими нагіпнотизованими нахилами”.

Подеколи обидва письменники дозволяють собі й іронізувати над церковниками (зокрема й у пресі), що частково відчувається в нарисі Булгакова “Киев-город” та в щоденнику Винниченка. “Релігію, віру в Бога в надприродну силу, дуже часто називають реакційним ученням, опіумом, злом і т. і. Зло якого-будь учення в тій чи іншій вірі, є в тих стражданнях, яких те учення завдає людству безпосередньо чи посередньо. Страшний не Бог сам по собі, а ті муки, які завдавались людям за нього, він страшний як запона, якою прикривається егоїзм, паразитизм, визиск, насильство, панування людей над людьми. Большевизм виступив був проти релігії й Бога, як захисник проти зла, але хутко сам став джерелом зла і взяв релігію і Бога собі на підсилення. Нищити треба не віру в Бога, по-надприродну силу, а страждання людей. Найкраща віра, коли вона є джерело і причина страждання народів, є зло і проти нього треба боротись, чи то є віра в нього, грізного, мстивого, караючого триєдиного Саварта чи віра в злого, мстивого караючого триєдиного Маркса-Лєніна-Сталіна. Чи Христом, чи Марксом люди прикривають свій егоїзм, паразитизм, свої набухлі інстинкти панування й визиску — все одне це є зло і його треба нищити всіма силами, як чуму чи холеру” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 76; Кн. XXXV, ЗО серпня 1946р.). Тим не менше український письменник рішуче й різко засуджував політичні переслідування церковних діячів, знущання над вірою й блюзнірське ставлення до моральних засад християнства.

Аналіз філософської фантастики Винниченка і Булгакова дозволяє передусім підтвердити думку про те, що в їхній творчості була яскраво виражена тенденція до кристалізації антиутопічної структури з конкретною розвінчувальною оповід дю про тогочасну дійсність.

До основних рис художньої структури антиутопічних творів Булгакова і Винниченка належить і двоплановість художньої побудови. Оповідь “працює” водночас і на послідовне розгортання науково-фантастичного сюжету, і на створення “другого” зображення, яке місцями немовби вимальовується за першим і просвічує крізь нього. І це друге зображення пов’язане вже не з біологічними та природними проблемами, а з су-спільно-історичними подіями в Росії, Україні, Європі, світі. Власне тут наявні два подумки співвіднесених хронотопи. Читач увесь час опиняється то в одному, то в другому просторово-часовому вимірі — уявному й реальному. Якщо в прямому значенні “Червоний промінь” — це конкретний, хоча й уявний радгосп із річкою, вербами та луками (де й розігрується трагедія: на дружину Рокка напав величезний змій), то в уявному просторі це вже ціла країна. Те ж саме можна сказати про Винниченкову Німеччину-Україну, сонячну машинку, яка виступає то реальним знаряддям вироблення хліба, то символом соціалізму, Івана-Іванише.

72

Пророк не своєї вітчизни. Експатріантський «метароман» Володимира Винниченка: текст і контекст

Зрозуміло, далеко не кожна образна деталь лягає відразу в обидва плани. Інакше перед нами був би не художній твір, а ница схема-шифровка. Між тим, Винниченко, як і Булгаков, володіє мистецтвом не тільки інтелектуальної гри, а й яскравого, пластичного зображення, і одне невіддільне від другого. Зберігається предметна конкретність, живописна повнота втілення сюжету. Інакше кажучи, повнокровно живе й розвивається науково-фантастична дія, але навколо неї увесь час виникають своєрідні алюзійно-асоціативні напливи.

Живою, схвильованою й безкомпромісною реакцією на сучасність були антиутопії Булгакова і Винниченка, які, здавалося б, у цілковито нестерпних умовах знайшли спосіб висловити власне ставлення до того, що відбувається — причому виразити не тільки в узагальнено-притчовій, параболічній формі, а й певною мірою на рівні конкретно-історичних оцінок.

Примітки

1 Бельш А. Москва. — М., 1926. — Т.1 Московский чудак; Т.2. Москва под ударом.

1 Зеров М. “Сонячна машина” як літературний твір. — С. 1 ЗО.

3 Винниченко В. Щоденник. — Т2. — С. 492-493.

4 Никольский С. Над страшщами антиугопий К-Чапека и М.Булгакова (Позтика скрьггах мотивов). — М., 2001. — С. 41.

5 Там само.

6 Знгельс Ф. Письмо Бере Ив. Засулич от 23 апреля 1885 г. //Маркс К., Знгельс Ф. Сочинения. — М., 1964. -Т 36. — С. 263.

7 Гроссман-Рошин И. Стабилизаїшя интсллигентньїх душ и проблеми литературьі // Октябрь. — 1925. — № 7. — С. 127-129.

8 Булгаков М. Дневник. — С.51 (Цит. за: Никольский С. Над страницами антиугопий К.Чалека и М.Булгакова. — С.57).

9 Прмшвин Л. Чертовщина в американском посольстве в Москве, или 13 загадок Михаила Булгакова. — М., 1991. — С.63.

10 Чудакова М. О мемуарах и мемуаристах (Вместо послесловия) // Воспоминания о Михаиле Булгакове. — М., 1988. — С. 489.

Сиваченко Галина Миколаївна.

Пророк не своєї вітчизни: експатріантський "метароман" Володимира Винниченка: текст і контекст:[монографія]/ Г.М. Сиваченко; Національна академія наук України; ред. Н. Сурич — К. : Альтернативи, 2003. — Бібліогр. в прим.. — Імен. покажч.: с. 272-277. — 280 с., ISBN 966-7217-96-5

Монографія присвячена висвітленню літературної та історіософської спадщини Володимира Винниченка доби еміграції з її гострими актуальними ідеями, незвичними для української літератури формами, новою постановкою проблем моралі та етики, а головне — процесу формування нового художнього мислення, яке вповні відповідало пошукам європейської культури першої половини XX ст. Окреслено також проблему співвідношення емігрантської та експатріантської літератури, виділено їх кореневі відмінності.

Роман "Сонячна машина" розглядається не лише як унікальне явище української літератури, а й у його стосунках з контекстом антиутопії XX ст. (Є.Зам'ятін, М.Булгаков, КЛапек, О.Гакслі та ін.) Трактат "Конкордизм" проаналізовано в дискурсі провідних етико-філософськими течій доби (буддизм, ніцшеанство, фройдизм, екзистенціалізм тощо). Твори муженського періоду "Лепрозорій", Вічний імператив", "Нова заповідь", Слово за тобою, Сталіне!" включено в русло європейського політичного роману (А.Мальро, К.Чапек, А.Кестлер, І.Еренбург, Дж. Орвелл та ін.), а також проаналізовано у співвідношенні з поглядами Л.Троцького під кутом зору "тоталітарного наративу". Велика кількість матеріалів, зокрема щоденники, вводиться в науковий обіг уперше.

ВСТУП С. 7

БІОГРАФІЯ ТА ІСТОРІЯ:

щоденники В. Винниченка і проблема історико-культурної та особистісної репрезентації. С. 13

"СОНЯЧНА МАШИНА" І РОМАН_АНТИУТОПІЯ ХХ ст. С. 24

В. Винниченко і Є. Зам'ятін С. 30

В. Винниченко і К. Чапек С. 42

В. Винниченко і М. Булгаков С. 64

Драми про нових Адамів

(К. і Й. Чапеки "Адам — Творець" — В. Винниченко "Пророк" — М. Булгаков "Адам і Єва") С. 74

В. Винниченко і О. Гакслі С. 85

В. Винниченко і А. Платонов С. 89

В. Винниченко у магічному колі німецького експресіонізму С. 92

ТОПОС "ВТРАЧЕНОГО РАЮ" АБО "ВИГНАННЯ І ЦАРСТВО" В ТВОРЧІЙ ДОЛІ В. ВИННИЧЕНКА

ТА ПИСЬМЕННИКІВ — ЕКСПАТРІАНТІВ 20-30-х рр.

("Поклади золота" В. Винниченка — "Машенька" В. Набокова — "Вечір у Клер Г. Газданова") С. 107

ПОШУКИ РАЮ В СОБІ:

"КОНКОРДИЗМ" У ФІЛОСОФСЬКО-АНТРОПОЛОГІЧНОМУ ДИСКУРСІ ХХ ст. С. 122

Конкордистська парадигма у контексті Живої Етики С. 125

Вчення Епікура як підвалина конкордизму С. 127

Конкордизм як необуддизм: Шопенгауер — Ніцше — Винниченко С. 130

Становлення психоаналітичного дискурсу:

Винниченко і фройдизм С. 141

Конкордизм у контексті французького екзистенціалізму С. 150

"Конкордизм" і "позитивний екзистенціалізм" Н. Аббаньяно С. 166

Конкордистська парадигма і постулати еволюційно-епістемологічної етики С. 175

Конкордизм у постструктуралістському дискурсі С. 183

ОБРАЗ АВТОРА ТА ОБРАЗ ІДЕЇ В ІСТОРІОСОФСЬКИХ РОМАНАХ 30-років

"Лепрозорій": текст роману в контексті історії та долі С. 185

"Вічний імператив" Винниченка і "Повстання мас" Ортеги-і-Гассета С. 194

МУЖЕНСЬКИЙ ЦИКЛ У КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПОЛІТИЧНОГО РОМАНУ С. 206

В. Виннченко і Дж. Орвелл С. 216

В. Винниченко і А. Кестлер С. 223

"Подвійна зірка": Винниченко — Троцький С. 237

ВИСНОВКИ С. 251

ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК С. 272

1935

11 червня. Бешування молодого винограду і обдумування «Бога-Іванища»11

22 липня. Іванище — це велетенське Страховище з мільярдами помачок,

клітинок, найскладніших органів і всевидячих очей, всечуючих ух, всемогутнє,

всеблаге, всемстиве й всеправдиве і всебрехливе. Воно є найвище знання і найдурніша забобонність, святість і гріх, ганьба і чеснота. Воно є джерелом всіх

цінностів, всіх якостів, всіх приваб і огидностів життя. Воно є джерелом життя і

смерти людини. Тож Іванища нема: порожнеча, нуль.

1 серпня.

— Початок Нової праці («Бог-Іванище»? «Радіо-Гармата»?).

З листопада. Зв’язки з Іванищем Стають усе тонші. Листування «друзів» занепадає, хоч інтересів спільних так мало було з ними, навіть у Парижі, а тут

зовсім не стало. Репрезентанти Іванища не мають чого сказати. Ми так само. Наш

зв’язок стає все більше та більше абстрактним. Ми стикаємось з безобличною юрбою, ми вслухаємось Іванище в музиці, в книгах, газетах і це нас задовольняє до

певної міри. Але повної міри ми не можемо собі дати.

З грудня. Знову сумнів: чи зверну на себе увагу «Віч[ний] Імп[ератив]» Навіть

другорядного характеру, не на премію. Чогось сьогодні праця видається такою

нудною, надуманою, не живою, нікому не потрібною. Не дивно буде, коли

ніякісінького вражіння ні на кого не зробить. Сумно, але вище за себе, очевидячки, стрибнути не можливо. Навіть перевдягтись у фр. ім’я, не спокушу видавців? Значить, річ була тільки в якостях моїх праць, що досі подавалися в перекладах видавництвам, а не в інтригах руських комуністів і націоналістів? Ще

сумніший висновок буде, як справдиться моє передчуття про нікчемність «Віч.

Імп.». А тоді... Але що тоді, те буде видко потім. А поки що треба йти до кінця.

1936

1 січня. Сьогодні мільйони людей — невиспані, з важкими головами, з отруєними шлунками, стомлені, хворі, понурі, нещасні. Це — плата за «веселощі»... Бідні людці! Бідна їхня веселість, убога радість, жалюгідне нове щастя!,

яке вони собі бажали, будучи затруєними, нашпигованими. І яке, дійсно, щастя,

почувати всі свої сили чистими, свіжими, погодженими з собою.

11 січня. Натхнення — це, певне, не зовсім нормальне підняття нервової системи. Через те не досить сильні поети і письменники роблять його наркотиками.

23 січня. Готування психіки до посту. За Дереєм довгість його не може бути

визначена заздалегідь. Коли організм здоровий і не потребує довгої чистки, то він

хутко вичиститься: захоче нестерпно їсти (5—10—20—ЗО—40 днів).

24 січня. Початок великого, голодного цілком, вичищального посту. 1 день.

Стан: бадьорість, працездатність, спокій.

16 лютого. Деякі мудрії (Гюстав Лебон1) гадають, що війна перемагає страх

смерті й особисті інтереси індивіда. Річ зовсім не в війні, а в тому, що в певних випадках і умовах інститут Іванища значно дужчий за інститут Івана.

— Протиставляти почуття інстинктові — нонсенс, бо почуття є форма вияву

інстинкту. І сказати, що сили біологічні панують над нашими чуттями є так само

невірно, як казати, що вогонь панує над попелом.

26 лютого. Дуалізм свідомості людей почався богом і дияволом. Закінчується

він конкордизмом. Погодженням бога й диявола в одне. Поділ світу на бога і диявола поклав початок і всьому іншому дуалізму. Душа і тіло, чеснота і гріх, матерія і енергія.

5 травня. І тепер виразно видко, що я себе дурив надіями на можливість колинебудь бути на Україні, бути з українським Іванищем. Не бути мені, не бути, це тепер виразно ясно. Поки панує Москва — не бути. Настане українська реакція —-

теж не бути. І в зв’язку з Іванищем не бути мені.

«Життя для життя, а життя — прекрасне. А щастя і безпричинна радість».

28—30 травня. Розвиток думок про «В[ічний]І[мператив]» Досить невесела

реакція. Через що я в’явив собі, що літературне журі для світового конкурсу, коли воно навіть чесно й безсторонньо читатиме рукопис. Через що воно зверне

особливу увагу на думки «В.І.», через що воно визнає рацію за ними і захопиться

так, що вважатиме за можливе їхню репрезентацію як оцінки французької культурної передової суспільности? Через що воно знайде форму «В.І.» цікавою, через

що дію — захоплюючою і факти — характерними? Чому не в’явити того, що є

нормальніше для сучасного менту, що виявилось у цього доглядача музею, що виявляється у величезної більшости французької інтелігенції, а саме: цілковите

припадання до ніг самодержавія Сталіна. А коли так, то які ж підстави гадати,

що журі вибере для конкурсу від Франції ту річ, яка так непоштиво, так усупереч усяким припаданням розглядає сталінізм і мускетеризм5?

12—13 червня. Повідомлення, що рукопис «В.І.» мені повертається. В «Посл.

Нов.» ще вранці вичитав, що для конкурсу вибрано річ Луїзи Вейс6. Відома

феміністка. Літературою досі не займалася. Роман на соціальні теми.

— Тільки з любови до живих істот життя може бути цікаве і варте того, щоб

його жити. Без цього — нудно, порожньо, нецікаво, хоч би й воно було повне

подій і успіхів. І насамперед повинна бути любов, прощення до істот ближчих.

27 липня. Лист до Бенеша11. (Копія «Листа до Сталіна»). Певність, що він

оцінить вагу зачепленого питання і вживе свого впливу, по можливості, для допомоги здійснення мого плану.

29 липня. Ідея починати конкордизм12 набирає сили. За літо приготувати начерк програми комунізму-конкордизму і їхати до Праги. Прочитати насамперед

начерк на групі комуністів-опозиціонерів. Внести поправки в проект програми.

Потім висунути на широкому зібранні й викласти перед ним і ухвалити

ініціативним ядром проект програми. Далі перекласти на інші мови й робити

пропаганду серед опозиційних течій комунізму.

Манжетка до «ВІ». Всі ви, комуністи, соціалісти, фашисти та всі інші «істи» з

усіма вашими революціями, війнами, націями, з усіма святощами та чеснотами

та навіть усіма вашими релігіями, богами-отцями, богами-синами, тільки йому

одному, цьому лютому, ненажерливому Ідоло-богові служите.

15 вересня. Початок писання доповіді «Щастя і конкордизм»16

4 листопада. Лист від Довженка (Переказ ставлення до мене деяких укр.

Іванів. Вони охоче мене викинули із нац. колективу. Коли вони думають, що я —

зрадник, що я народився ворогом свого народу, то, розуміється, мене треба викинути з колективу).

11 листопада. Лист від американських товаришів (Згода на всі мої умови.

Робітники в Америці найбільше хотіли бачити з усіх живучих українців мене).

15 листопада. Gide повернувся з СРСР розчарований і написав відповідну книгу.

Виникла думка: коли так, то не зробив би він передмови до «Імпер[ативу]». І чи не

поміг у його видання. Ідеї «Імпер.» повинні бути йому тепер близькі й варті поширення.

24 грудня. Помер Стефаник!22 Галицьке Іванище не виявило ніякого особливого горя чи жалю. Правда, воно не виявляло його й під час помирання Стефаника,

яке тяглося років з п’ятнадцять. Іванище знало, що Стефаника гриз і душив

сифіліс. Воно знало, що боротися з цією хворобою можна з успіхом. Воно знало,

що Стефаник є велика духовна цінність. Але воно, це галицьке, дрібне, гиденьке

Іванище нічого не зробило, щоб боротися з хворобою, яка гризла і нищила джерело духовних цінностей. Галицькому міщанському паскудненькому Іванищу ду­ховні цінності не потрібні. І воно дало загинути Стефаникові так само, як це зробило з ФранкомІ Ганьба і огида.

3 Іванище (бог Іванище) — прозивна назва народу.

11 «Бог-Іванище* («Радіо-Гармата*) — перші назви роману Винниченка «Вічний Імператив* (1936).

7 «Іван» — в даному контексті як назва псевдопатріотів і недоброзичливих критиків Винниченка.

12 Конкордизм — філософсько-етична доктрина, яку Винниченко почав розробляти на початку

30-х рр. і яка стала «улюбленою дитиною» його. Також однойменний твір (1938—1948).

16 Доповідь «Щастя і конкордизм» — мається на увазі доповідь, яку Винниченко вирішив виголосити перед різними емігрантськими угрупованнями в Празі.

http://chtyvo.org.ua/authors/Vynnychenko/...

http://chtyvo.org.ua/authors/Vynnychenko/...

5. «Вічний імператив». Історичний роман майбутнього. 606 сторінок. Рукопис писаний на подвійному папері в довгасту кліточку. Залишено широкі береги. В тексті багато викреслень та вставок. Рукопис у доброму стані. Перша назва роману була: «Бог Господь Іванище». Остаточно назва написана вгорі червоним олівцем рукою Розалії Яківни /дружини/. Частину роману автор використав для іншого твору. Написаний в «Закутку» 1935 року.

Григорій Костюк ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО ТА ЙОГО ДОБА

ЗМІСТ

ВСТУП ...................................................... ...................................................... .. 3

І. ВИДАННЯ ТВОРІВ В.ВИННИЧЕНКА В УКРАЇНІ (20 – 30- ТІ РР. ХХ СТОЛІТТЯ ...................................................... .................................................. 18

1.1. Історія видання багатотомних зібрань творів В.Винниченка у видавництві “Рух” (1923–1932 рр.). Проблема основного тексту ....................................... 18

1.2. Історія написання й видання в Україні еміграційних творів В.Винниченка (роман “Сонячна машина”, збірка оповідань “Намисто”) .............................. 75

1.3. Творча воля автора і радянська цензура: історія нездійснених публікацій творів В.Винниченка.......................................... ................................................ 95

ІІ. ВІДОБРАЖЕННЯ ОСОБЛИВОСТЕЙ ТВОРЧОГО ПРОЦЕСУ В.ВИННИЧЕНКА В ЙОГО ЩОДЕННИКОВИХ ЗАПИСАХ ТА МЕМУАРАХ СУЧАСНИКІВ ...................................................... ............................................ 119

2.1. ЩОДЕННИК В.ВИННИЧЕНКА: АСПЕКТИ ПСИХОЛОГІЇ ХУДОЖНЬОЇ ТВОРЧОСТІ....... 119

. Творча історія еміграційних романів В.Винниченка: “Вічний імператив”, “Лепрозорій” (“Прокажельня”), “Нова заповідь”

2.2 (2-ГА РЕДАКЦІЯ), “СЛОВО ЗА ТОБОЮ, СТАЛІНЕ!”............................................. .............................................. 141

ВИСНОВКИ.............................................. ...................................................... .. 158

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ................................................ .......... 167

ДОДАТОК А..................................................... ................................................. 182

 ВСТУП

Наприкінці 80-х років ХХ століття в Україні з’явилися можливості для об’єктивного вивчення біографії і творчої спадщини В.Винниченка, проскрибованого протягом багатьох попередніх десятиліть. У численних критичних і літературознавчих працях українських учених на високому науковому рівні розглядаються питання художньої майстерності письменника, його творчої еволюції тощо. Цей науковий доробок репрезентують як праці авторитетних літературознавців (В.Гуменюка, Т.Гундорової, Л.Дем’янівської, М.Жулинського, С.Михиди, Л.Мороз, В.Панченка, Г.Сиваченко), так і молодих дослідників (Г.Баран, О.Брайка, О.Гожика, Н.Гусак, Н.Михальчук, В.Хархун та ін.). Водночас в період активізації наукового зацікавлення художнім доробком митця особливої ваги набирають текстологічні проблеми вивчення його літературної творчості, що передбачають нові перспективи у дослідженні певного історико-літературного матеріалу.

Літературна спадщина В.Винниченка стосовно наукових проблем, які ставить перед собою текстологія, в силу багатьох обставин (серед яких великий вплив мали позалітературні чинники) майже не вивчалася. Це пояснюється, зокрема, тим, що великий літературний архів письменника, без котрого не можна розв’язати найважливіші питання як текстології так і творчої лабораторії митця, після його смерті перейшов у розпорядження Української Вільної Академії Наук (УВАН) у США і зберігається в архіві Східноєвропейської історії та культури при Колумбійському університеті (Нью-Йорк). Відкритий для досліджень зарубіжних науковців, архів видатного письменника, як і його творчий доробок, за часів панування радянської номенклатури майже не вивчався вітчизняними літературознавцями. Саме ім’я Володимира Кириловича Винниченка було заборонено, а його твори зникли з нашого культурного обігу більш ніж на п’ятдесят років.

Незважаючи на те, що творчість В.Винниченка, з огляду на його громадсько-політичну діяльність, у колах української діаспори сприймалася неоднозначно, після смерті письменника за межами України десятиліттями проводилося серйозне наукове вивчення його художньої спадщини. Зусиллями шанувальників таланту видатного майстра слова здійснювалася посмертна публікація його творів. Серед них – окремі збірки оповідань, видані у Словаччині (“Оповідання”. – Пряшів, 1968), Австралії (“Бабусин подарунок”. – Мельбурн, 1969), Канаді (“Намисто”. – Вінніпег, 1976), перевидання роману “Соняшна машина” (Нью-Йорк, 1962), повісті “На той бік” (Нью-Йорк, 1972), драми “Між двох сил” (Торонто, 1974) та раніше не друковані твори письменника (“Пророк” та невидані оповідання” (Нью-Йорк, 1960), “Слово за тобою, Сталіне!” (Нью-Йорк, 1971), “Поклади золота” (Нью-Йорк, 1988) та ін.

У зв’язку з політичними змінами в СРСР у середині 80-х, з’явилась можливість нових видань творів В.Винниченка спочатку в УРСР, а згодом і в незалежній Україні. З 1989 по 2002 рр., крім публікацій у періодиці, з’явилися також окремі збірки його творів [14, 16, 18, 19, 20, 22, 24–26, 28, 31, 32]. Відзначаючи значний внесок цих видань у справу повернення призабутої спадщини митця до читачів, слід наголосити на тому, що їх поява загострила потребу наукового підходу до проблем едиційної практики, докладного вивчення питань текстологічного характеру.

Важливими акцентами у виданні творів класиків є проблема вибору основного тексту та ряд текстологічних завдань, пов’язаних з нею – вивчення творчої історії кожного твору й історії його публікацій, визначення послідовності всіх етапів переробок, вплив цензури тощо. Попри те, що чимало творів письменника отримали декілька перевидань, проблема основного тексту для багатьох із них лишається актуальною. Перед сучасними українськими текстологами – дослідниками літературної спадщини В.Винниченка стоїть завдання дати ретельно перевірені тексти творів письменника, які б виражали його творчу волю і слугували надійною базою для наукового вивчення творчості митця.

При дослідженні художнього доробку В.Винниченка проблема визначення справжнього авторського тексту виходить за межі лише суто текстологічних проблем. Багатоаспектне вивчення складних взаємостосунків, що характеризують взаємовідношення творчості письменника з літературним життям епохи, його безпосередній зв’язок з читацькою аудиторією, своєрідність “екологічного” середовища, в якому відбувалося формування та реалізація його творчого потенціалу, дасть можливість глибше пізнати творчість митця у контексті літературного процесу.

Всебічне вивчення і глибоке розуміння діяльності та художньої спадщини письменника не можливе без залучення комплексного дослідження всієї джерельної бази, яка стосується його особистості. Цілком зрозуміло, що вирішення багатьох текстологічних проблем передбачає вивчення та видання архівних (насамперед, епістолярних та мемуарних) матеріалів, котрі дають текстологу не лише відомості про життя і творчість письменника, але й є інколи прямими джерелами тексту. Найбільші особові архівні фонди В.Винниченка зосереджені в Колумбійському університеті (США), в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВОУ), в Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського (ІР НБУ) та у відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України.

У період “архівного буму”, для дослідників ключовим стає поняття “архіву та особи”, а також зростає роль критичного ставлення до джерела, оскільки несумлінна подача та інтерпретація ретроспективної інформації дискредитує насамперед саме джерело [116, 8-12]. Розгляд джерела як соціального феномена, потенційного носія літературознавчої, культурологічної інформації передбачає його обов’язковий детальний джерелознавчий аналіз [84, 7-8].

Вивчення інформаційного потенціалу листа як історико-літературного джерела, що має свою специфіку, передбачає дослідження взаємозв’язку навмисної джерельної інформації, закладеної в ньому, тобто “про що джерело говорить” та ненавмисної – “чому і як джерело про це говорить”. Зважаючи на те, що листування – дуже суб’єктивне джерело, яке потребує всебічного аналізу, невпинної перевірки багатьох свідчень, котрі беруться із особистих листів письменника, і заперечення деяких з них на основі об’єктивних даних, для розв’язання багатьох текстологічних питань необхідне залучення інших документальних джерел, зокрема листів кореспондентів В.Винниченка, щоденникових записів.

Останнім часом в українському літературознавстві значно посилилась увага до письменницького листування (маємо на увазі ґрунтовні дослідження Л.Вашків [12], В.Кузьменка [78], М.Коцюбинської [76] та ін.). Глибоке дослідження епістолярної спадщини є надзвичайно важливим, оскільки у листах письменників зберігаються згадки про їхню творчу діяльність, прийоми праці й особливості творчого процесу, історію створення творів, нереалізовані задуми і плани. Епістолярій письменників, особливо їхнє листування з редакторами, цензорами, близькими друзями, часто допомагають вирішити питання атрибуції, датування, а також встановити цензурну історію творів, якість тексту в тому чи іншому виданні. Посилення уваги до епістолярних джерел передбачає подальший розвиток науки епістолології, що є “однією з компонентів джерелознавства і користується відпрацьованими ним принципами та методами” [41, 42].

Зусиллями українських учених-літературознавців (З.Ґеник-Березовської, Т.Заболотної, І.Кошелівця, Н.Крутікової, В.Кузьменка, Н.Миронець, Р.Міщука, Н.Нитченка, П.Федченка, та ін.) окремі добірки епістоляріїв Винниченка вже опубліковані.

Поява нових цінних публікацій, документів з творчої і цензурної історії спадщини митця мала великий резонанс в історико-літературних наукових колах. Однак величезний масив епістолярної спадщини, щоденникових записів В.Винниченка ще й досі залишається поза увагою дослідників. Обмеженість джерельної бази зумовила істотні труднощі підготовки видань, що здійснювалися протягом останніх років. Нагальна потреба видання нового багатотомного зібрання творів В.Винниченка потребує копіткої і вдумливої праці науковців з неодмінним урахуванням нових архівних надходжень.

Оскільки рівень наукового опрацювання проблеми на час написання праці ще не достатньо високий (на сьогоднішній день в Україні немає дисертаційних літературознавчих робіт, присвячених текстологічному дискурсу творчості В.Винниченка), і з огляду на те, що літературна спадщина письменника стосовно наукових проблем, які ставить перед собою текстологія, з багатьох причин (у першу чергу кон’юнктурно-політичних) майже не вивчалася, аналіз архівних джерел, зокрема нових надходжень відділу рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, введення їх у науковий обіг є надзвичайно актуальним.

Вважаємо за доцільне представити стислий огляд архівних матеріалів, що зберігаються у відділі рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім.Т.Г. Шевченка НАН України, оскільки на час виходу з друку “Путівника по фондах відділу рукописів” (Київ, 1999) архів В.Винниченка перебував у стадії опису та опрацювання.

Архів налічує 536 одиниць зберігання. Містить 13 розділів. Перший із них, невеликий за обсягом, розділ художніх творів, в якому, зокрема, зберігаються уривки рукопису роману “Слово за тобою, Сталіне!” (1950), ксерокопія машинопису з авторськими правками роману “Лепрозорій”.

Другий розділ – статті, брошури та інші праці містить ксерокопії, фотокопії сторінок з газети “Нова доба”, в якій В.Винниченко друкував свої статті, автографи статей “Демісія сталінізма”, “Та, за яку змагались Гітлер, Сталін та інші” (1941), ксерокопію автографа статті “Світовий мир без війни – ні гарячої ні холодної” (1951) та чимало інших архівних документів.

У розділі промови представлені автограф тез виступу “Щастя і конкордизм” та чернетка тексту промови, що призначалась для виголошення на з’їзді Федерації українських робітників та фермерів Північної Америки (1934).

У розділі підготовчі матеріали – автографи планів-проспектів праць “Щастя і конкордизм”, “Світовий мир без бомб і барикад. Заклик до світового суспільства”, вставка до “Заповіту”.

На особливу увагу дослідників заслуговує окремий розділ замітки, записи, записники, щоденники, що містить ксерокопії щоденників В.Винниченка з 1932 по 1951 рік включно. Попри окремі дослідження та публікації, які частково репрезентували щоденникові записи письменника 30-х – початку 50-х років, на часі проблема ретельнішого вивчення щоденних нотаток митця, котрі, маючи самостійне науково-пізнавальне значення, містять велику кількість фактичного матеріалу до характеристики творчого процесу В.Винниченка, історії публікацій його творів.

Епістолярій В.Винниченка представлений найбільшим за обсягом розділом, в якому зберігаються автографи листів письменника до В.Левинського (94 од. зб), І.Кошелівця (2 од. зб.), Г.Паламаря (29 од. зб.), до президента ЧСР Масарика, листування з редакцією “Нової доби”, ксерокопії автографів листів до В.Леніна (1920), К.Радека, Сталіна (1944-1945), а також листування письменника з харківським кооперативним видавництвом “Рух”, що в 1990 р. було передане до Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України із спецфондів КДБ.

Окремий розділ становлять листи різних осіб до В.Винниченка. Крім офіційного листування з письменником вищезгаданого видавництва “Рух” (19 од. зб.) та ксерокопій авторизованого машинопису листів М.Скрипника та О.Шумського, тут зберігаються листи від рідних, яким В.Винниченко надавав матеріальну допомогу (ксерокопії автографів листів батька – К.Винниченка, племінниці письменника Л.Павленко); автографи листів П.Любченка, В.Левинського, ксерокопії автографів листів О.Олеся (10 од. зб.), Т.Осьмачки (8 од. зб.), В.Поліщука (4 од. зб.), А.Ніковського, Остапа Вишні.

Розділ листування інших осіб вміщує листування Р.Винниченко і В.Левинського, листи до видавництва “Рух” від О.Маковей та П.Франка, листування В.Сімовича з В.Левинським, листи до В.Левинського від М.Шаповала та М.Юркевича.

Цінними архівними документами є угоди В.Винниченка з видавництвом “Рух” про видання “Творів”, “Сонячної машини”, “Покладів золота”, “Заповіту батьків”, агентурні дані на В.К.Винниченка (довідка тимчасового жандармського управління – військового генерал-губернаторства у Галичині (26.01.1915) і на В.В.Дорошенка (донесення полковника Мезенцева градоначальнику Львова), декілька заяв Винниченка. Історико-літературні дослідження вітчизняних і зарубіжних винниченкознавців вміщено у розділі про В.К.Винниченка. У розділі інші матеріали – візитівки В.К.Винниченка та Р.Я.Винниченко, афіші вистав та ін.

Архів В.Винниченка містить певну кількість документів, присвячених іншим творчим особистостям (матеріали інших авторів). Тут, зокрема, зберігаються автографи поезій В.Поліщука, ксерокопії автографів віршів Д.Загула, ксерокопія автографа оповідання М.Івченка “В останні хвилини”.

Багатий на цінні фотодокументи розділ іконографії. Серед рідкісних архівних документів – альбом із малюнками В.Винниченка. У травні 2000 р. відділ рукописних фондів та текстології Інституту літератури НАН України одержав унікальну малярську спадщину В.Винниченка в кількості 89 одиниць збереження, передану президентом УВАН у США О.Біланюком. Ця мистецька колекція, що стала окрасою архіву, дає підстави говорити про вагомість внеску Винниченка-художника в історію українського мистецтва [100].

Питання текстології художньої творчості В.Винниченка є досить важливими при дослідженні його творчого доробку, однак досі вони не були достатньо висвітлені у літературознавчих студіях вітчизняних науковців. В умовах панування марксистсько-ленінської методології текстологічні проблеми творчості В.Винниченка розглядали лише вчені діаспори, зокрема Г.Костюк, О.Мотиль, С.Погорілий, М.Мольнар, “еміграційний бібліограф” В.Винниченка Р.Маланчук та ін. Серед них особлива роль належить професору Г.Костюку (1902–2002), видатному досліднику, архіваріусу і видавцеві творчої спадщини В.Винниченка, котрого справедливо вважають основоположником українського винниченкознавства. За його ініціативи було створено комісію УВАН для вивчення й охорони літературної та мистецької спадщини В.Винниченка (США, 1951). Заходами комісії УВАН та Канадського Інституту Українських Студій Альбертського університету (Едмонтон) у 1989 році було видано працю “Володимир Винниченко: Анотована бібліографія”, упорядковану й зібрану В.Стельмашенком (Р.Маланчуком). Результатом науково-дослідної праці винниченківської комісії, очолюваної Г.Костюком, стало видання збірника “Володимир Винниченко. Статті й матеріали” (1953). Дослідник здійснив первісне упорядкування особового архіву В.Винниченка, розробив схему класифікації документів. Спостереження над архівними матеріалами знайшли своє відображення у численних історико-літературних та критичних розвідках Г.Костюка, присвячених постаті митця, що згодом увійшли до тематичного збірника “Володимир Винниченко та його доба. Дослідження, критика, полеміка” (1980).

Іншим аспектом проблеми збереження творчого доробку письменника було перевидання його окремих творів та публікація ще не друкованої спадщини. З передмовами Г.Костюка вийшли повість “На той бік”, збірка оповідань “Намисто”, раніше не друковані “Пророк” та невидані оповідання” і останній роман В.Винниченка “Слово за тобою, Сталіне!”. Ретельне вивчення архівної спадщини митця сприяло виданню перших двох томів його “Щоденника” (Едмонтон; Нью-Йорк, 1980, 1983).

Переданий нещодавно до відділу рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України архів відомого вченого, який зараз перебуває у процесі опрацювання, містить цікаві матеріали, що стосуються дослідження творчої особистості В.Винниченка та його місця в літературному процесі. Серед них великий за обсягом масив документів про роботу винниченківської комісії у справі збереження і вивчення літературно-мистецької спадщини письменника. Цінним для наукового вивчення є листування Г.Костюка з Р.Винниченко, І.Винників, Ю.Кульчицьким та іншими особами, а також листування з жертводавцями. Серед інших архівних документів – матеріали до книги “Володимир Винниченко та його доба”, рукописи праць Г.Костюка, присвячених винниченкознавчій тематиці (“Архів та його значення”, “Винниченко – прозаїк”, “Неопубліковані романи В.Винниченка та їх ідейно-стилева суть (1930 – 1951)” та ін., нотатки про твори В.Винниченка, рецензії на інсценізацію його п’єс, матеріали до радіопрограм, присвячених постаті митця, 15 нотатників Г.Костюка з виписками із щоденників письменника, підготований до видання третій том “Щоденника” В.Винниченка та багато іншого. Архів містить чимало критично-довідкової літератури про життєвий та творчий шлях В.Винниченка, копії листів до письменника і від нього, ксерокопії авторського тексту роману В.Винниченка “Поклади золота” з редакторськими правками П.Одарченка та Г.Костюка, а також рідкісні видання творів письменника в Україні (видавництвами “Дзвін”, “Рух”, “ДВУ”, “ЛіМ”) та за кордоном.

Актуальність теми дослідження. Незважаючи на те, що творча спадщина В.Винниченка перебувала в колі пильної уваги як вітчизняних, так і зарубіжних науковців, ґрунтовних досліджень зазначених текстологічних проблем художньої творчості письменника в сучасному літературознавстві не представлено.

Ретельне дослідження листування письменника з радянським видавництвом “Рух”, котре досі не опубліковане і не вивчається дослідниками, поряд із залученням щоденникового матеріалу, також ще не достатньо вивченого (частину щоденникових записів митця опублікували Г.Костюк та Г.Сиваченко), відкриває нові аспекти дослідження не лише для вчених-текстологів, перед якими стоїть завдання дати критично перевірені тексти творів В.Винниченка, але й для всіх дослідників історії української літератури, політичного життя і суспільної думки першої половини ХХ ст.

Таким чином, вибір дисертаційної теми визначається її актуальністю, суспільною і науковою значимістю і, водночас, малодослідженістю текстологічного та джерелознавчого аспекту літературної спадщини письменника. Нині маємо нагальну потребу введення в науковий обіг невідомих аспектів інформації, що містяться в листуванні та щоденникових записах письменника і стосуються особливостей його творчого процесу. Це дасть змогу відтворити правдивий портрет такої непересічної і суперечливої особистості, як Володимир Винниченко.

У межах одного дисертаційного дослідження просто неможливо було б розглянути весь комплекс текстологічних та джерелознавчих проблем, пов’язаних з творчістю В.Винниченка. Тому хронологічні рамки дослідження обмежено серединою 20-х – кінцем 40-х рр. ХХ століття (час останньої – третьої – еміграції письменника), оскільки цей період його творчості є на сьогодні найменш вивченим. Основну увагу зосереджуємо на висвітленні історії видання 23-томного та незавершеного 12-томного зібрання творів В.Винниченка в Україні в 20–30-х рр., історії написання та видання шести еміграційних романів: “Сонячна машина”, “Поклади золота”, “Нова заповідь”, “Вічний імператив”, “Лепрозорій” (“Прокажельня”), “Слово за тобою, Сталіне!”, а також збірки дитячих оповідань “Намисто”. Необхідністю наукової репрезентації нових архівних документів пояснюється широке використання та цитування епістолярних джерел і щоденникових записів В.Винниченка на підтвердження висловлюваних положень.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у відділі рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України відповідно до пріоритетних завдань відділу, що полягають у науковому опрацюванні, дослідженні й підготовці до публікації архівних документів.

Специфіка об’єкта дослідження, ступінь вивченості обраної теми, а також актуальні завдання сучасного літературознавства дозволяють сформулювати загальну мету дисертаційної роботи як розгляд текстологічних питань літературної спадщини В.Винниченка та аналіз історії видань його творів.

Відповідно до мети в дисертації поставлено такі основні завдання: – простежити історію публікацій багатотомних видань творів письменника на Україні видавництвами “Вік” та “Дзвін”; розглянути передумови, що викликали необхідність публікації 23-томного “Зібрання творів” В.Винниченка на терені радянської України (“Рух”, 1923 – 1930 рр.), дослідити, які твори письменника увійшли до нього, вказати на деякі особливості видання, котрі мають ширший інтерес для текстологічної теорії і практики;

– проаналізувати зміни, внесені В.Винниченком у тексти творів під час редагування поновленого 12-томника, який планувався на початку 30-х рр;

– дослідити історію написання та видання в Україні еміграційних творів В.Винниченка – роману “Сонячна машина” та збірки оповідань “Намисто”;

– вивчити творчу історію романів В.Винниченка (“Поклади золота”, “Нова заповідь” (1-ша і 2-га редакції), “Вічний імператив”, “Лепрозорій” (“Прокажельня”), “Слово за тобою, Сталіне!”), створених протягом останнього еміграційного періоду;

– з’ясувати цензурну історію художньої спадщини В.Винниченка у світлі проблеми основного тексту, а саме: висвітлити характер і наслідки редакторського втручання у тексти творів письменника, дослідити характер авторських переробок окремих творів (насамперед, еміграційних романів “Поклади золота”, “Нова заповідь”, п’єси “Над”) під тиском радянської цензури (з цим пов’язана також проблема міри авторитетності прижиттєвих видань); з’ясувати ставлення самого автора до справи видання його творів та деякі інші, пов’язані з цим питання.

– проаналізувати щоденникові записи В.Винниченка як першоелементи творчого процесу, простежити індивідуальні особливості цього процесу, акцентувати увагу на вивченні творчої лабораторії митця, без глибокого дослідження якої неможливе вирішення багатьох джерелознавчих, текстологічних і едиційних проблем; це, у свою чергу, допоможе глибше зрозуміти письменника, характер його творчості й місце в історії літератури.

Об’єктом дослідження є комплекс архівних матеріалів (щоденники, листи, документи біографічного характеру та ін.), які окреслюють творчу особистість В.Винниченка.

Предмет дослідження – історія написання та видання творів В.Винниченка означеного періоду.

Методологічна основа дисертації. Дослідження ґрунтується на використанні загальнонаукових методів (аналізу, синтезу, узагальнення та ін), порівняльно-історичного, комплексно-системного, типологічного, психологічного та частково історико-біографічного методів літературознавства. Вибір і застосування своєрідного комплексу методів пояснюється основною метою і завданнями дисертації, специфікою об’єкта і предмета дослідження.

Теоретичною і методологічною основою дисертації є літературознавчі дослідження, присвячені текстологічним проблемам. Серед них – наукові праці, статті та розвідки М.Бєльчикова [6; 7], В.Бородіна [9; 10], Г.Бурлаки [11], Н.Вишневської [37], С.Гальченка [44; 47], Л.Гінзбург [49; 50], М.Гнатюк [51], О.Гришуніна [55], Б.Ейхенбаума [61], Д.Лихачова [87; 88], Б.Мейлаха [104; 106], Л.Мірошниченко [108], С.Рейсера [139], М.Сиваченка [149; 150], С.Тіміної [157], Б.Томашевського [159], М.Чудакової [165] та інших учених. Автор пропонованого дослідження спирається також на відповідні текстологічні студії українських науковців, уміщених у тематичних збірниках “Питання текстології” [123 – 128] .

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена тим, що на основі аналізу нових джерельних матеріалів і здобутків вітчизняного та зарубіжного літературознавства вперше цілісного й багатоаспектного розглянуто текстологічні питання творчості В.Винниченка, досліджено історію багатотомних видань його творів в Україні.

У дисертації систематизуються і доповнюються результати попередніх літературознавчих досліджень вітчизняних та зарубіжних науковців, присвячених окремим аспектам вивчення текстологічних проблем творчості В.Винниченка з метою виявлення нових перспектив у подальшому дослідженні творчого доробку митця і літературного процесу в цілому. Відповідно до завдань та об’єкту дослідження вперше докладно розглянуто едиційні проблеми літературної спадщини митця, з’ясовано головні питання персональної текстології (творчої волі, вибору основного тексту та ін.). На підставі аналізу авторського листування та щоденникових записів уточнюються деякі факти життя і творчості письменника, висвітлюється історія написання та видання його еміграційних творів. Спеціальне вивчення текстологічних проблем прози В.Винниченка дає підстави доповнити новими істотними спостереженнями та узагальненнями комплекс наявних опрацювань творчої спадщини В.Винниченка, актуалізуючи в сучасному літературознавстві нові парадигми дослідження його художнього доробку.

Теоретичне значення дослідження полягає у визначенні та дослідженні основних текстологічних проблем творчості В.Винниченка.

Практична цінність результатів зумовлена актуальністю теми дисертаційного дослідження. Фактичний матеріал, теоретичні положення та висновки дисертації можуть бути використані у вивченні українського літературного процесу першої половини ХХ століття, у вузівських лекційних курсах з історії української літератури й текстології, при підготовці й проведенні спецкурсів та спецсемінарів, присвячених проблемам творчої лабораторії В.Винниченка, в едиційній практиці нових видань, а також у наступних дослідженнях текстологічних питань творчості письменника. Результати дисертаційної праці можуть стати визначальними при укладенні концептуальних засад майбутнього академічного видання творчої спадщини В.Винниченка. Окремі положення можуть знайти застосування при написанні курсових, дипломних і магістерських робіт, при вивченні історії написання еміграційних творів В.Винниченка в шкільному курсі української літератури.

Особистий внесок здобувача полягає у систематизації і науковому опрацюванні архівних матеріалів, які склали основну частину фондів В.Винниченка та Г.Костюка у відділі рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. Дисертаційне дослідження є індивідуальною роботою, її результати отримані безпосередньо дисертанткою.

Апробація результатів дисертації здійснювалася на засіданнях відділу рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. Основні положення дисертаційного дослідження були викладені у формі доповідей та повідомлень на щорічних науково-теоретичних конференціях молодих учених Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАНУ (2000, 2001, 2002); науковій конференції, присвяченій 120-й річниці від дня народження Володимира Винниченка (Київський Національний університет імені Тараса Шевченка, 2000), науково-теоретичній конференції, присвяченій 100-річчю виходу в світ повісті “Краса і сила” В.Винниченка (Ніжинський державний педагогічний університет імені Миколи Гоголя, 2002); на V Міжнародному конгресі україністів (Чернівці, 2002).

Обсяг і структура дисертації. Структурна побудова дисертації обумовлюється основною метою і завданнями дослідження, необхідністю розкриття визначеної теми. Дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків, додатку та списку використаної літератури, в тому числі архівних джерел, який містить 307 позицій. Обсяг роботи – 187 сторінок машинописного тексту, з них – 168 с. основного тексту.

Головні положення дисертації викладені в таких публікаціях:

ОСНОВНІ ПУБЛІКАЦІї:

1. Видання творів В.Винниченка в Україні в 1923–1932 рр.: до проблеми творчої волі митця та цензури // Літературознавчі обрії: Праці молодих вчених України . – К: НАН України. Ін-т літ. ім. Т.Шевченка, 2001. – Вип. 2. – С. 85–92 (0,6 друк.арк.).

2. Щоденник В.Винниченка: аспекти текстології художньої творчості // Літературознавчі обрії: Праці молодих вчених України. – К: НАН України. Ін-т літ. ім. Т.Шевченка, 2002. – Вип. 3. – С. 64–68 (0,4 друк.арк).

3. До історії написання та видання роману Володимира Винниченка “Нова заповідь” // Літературознавчі обрії: Праці молодих вчених України – К: НАН України. Ін-т літ. ім. Т.Шевченка, 2003. – Вип. 4. – С. 98–102 (0,5 друк.арк).

ДОДАТКОВІ ПУБЛІКАЦІЇ:

1. Текстологічні аспекти дослідження багатотомного видання творів В.Винниченка в Україні в 1923-1932 рр. (на матеріалі листування письменника з видавництвом “Рух”) // Літературознавчі студії – К.: ВПЦ “Київський університет”, 2000. – C. 162–170 (0,5 друк.арк).

2. Перша малярська виставка В.Винниченка // Слово і Час. – 2001. – № 7. – С. 94–95 (0,2 друк.арк).

3. До проблеми творчої авторської волі в ранніх прозових творах В.Винниченка // Винниченкознавчі зошити. – Ніжин: НДПУ ім.М.Гоголя, 2003. – Вип. 1. – С. 134–146 (0,5 друк.арк).

ВИСНОВКИ

Підсумовуючи викладений у дисертаційній праці теоретичний та фактичний матеріал, вважаємо за потрібне наголосити на основних аспектах здійсненого наукового дослідження. На сьогодні текстологія є самостійною наукою, що має свій специфічний предмет вивчення і методи дослідження, основний закон, властивий предмету дослідження, свою проблематику і термінологію. Застерігаючи від звуженого розуміння проблем текстології, яка вийшла за межі суто едиційних завдань, дослідники підкреслюють важливість розроблення для кожної епохи, кожного художнього методу, кожного літературного напрямку “особливих інструкцій” – спеціальних текстологічних підходів і прийомів, що базуються на загальних принципах [91, 73]. Відтак аналіз літературної спадщини певного письменника із застосуванням загальних положень теорії текстології “створює персональну текстологію, в якій вивчаються і особливості творчої манери цього письменника, й історична доля його творів, і особливості його рукописів, і його відношення до публікації своїх творів, і навіть такі, здавалося б, дрібниці, як особливості почерку, знарядь письма, творчих технічних прийомів і звичок письменника і т.ін.” [133, 17]. Водночас вивчення індивідуальних рис творчої лабораторії митця передбачає комплексний, узагальнюючий підхід до постановки ширших питань, які стосуються літературного процесу в цілому.

Наголошуючи на історико-літературому напрямку текстологічних досліджень як на важливій та обов’язковій основі текстологічно-едиційних розшуків, науковці вказують на те, що таке порушення формальних меж власне текстології є цілком виправданим, оскільки “вивчення творчої спадщини конкретних митців не обмежується при цьому нагромадженням теоретичних і практичних здобутків, а супроводжується їх переходом у нову якість, яка, в свою чергу, збагачує загальні засади” [125, 6].

Українськими вченими-літературознавцями, провадилась наполеглива робота зі створення персональних текстологій, яка передбачала застосування загальних принципів текстології до вивчення творчої спадщини певного письменника. Це ґрунтовні наукові праці та монографії В.Бородіна, Г.Бурлаки, Н.Вишневської, С.Гальченка, М.Гнатюк, Л.Мірошниченко, М.Сиваченко, Т.Третяченко, та ін. Дослідниками наголошувалось на тому, що персональна текстологія кожного окремого письменника окрім рис типологічних, властивих персональним текстологіям інших письменників, характеризується також індивідуальними рисами, “оскільки індивідуальною є кожна творча особистість, умови її життя і праці, історична доля літературної спадщини, специфіка творчої манери, творчі прийоми і звички тощо” [132, 9]. Зауважимо, що основна увага у цих наукових працях, за невеликим винятком, зосереджувалась на дослідженні текстологічних питань творчості митців дореволюційної доби. Віддаючи належне внеску цих наукових досліджень у розвиток української текстології, разом із тим змушені констатувати, що українська література ХХ століття все ще характеризується особливою складністю, нерозробленістю текстологічної проблематики й обмеженою кількістю спеціальних текстологічних досліджень.

Попри те, що сучасне винниченкознавство перебуває на досить високому щаблі розвитку, актуальним на часі залишається завдання нових видань багатотомних зібрань творів письменника. У зв’язку з цим об’єктивізується потреба глибшого дослідження текстологічних питань творчості митця, історії видання усіх його попередніх зібрань творів. Ретельне вивчення художньої творчості письменника в текстологічному та джерелознавчому аспектах сприятиме заповненню численних лакун у творчій біографії В.Винниченка.

В окремих зверненнях наших дослідників до текстологічної проблематики творчості В.Винниченка було здійснено перші розробки та напрацювання. Однак у царині текстологічного аналізу залишилося чимало недосліджених питань, пов’язаних із творчим доробком митця, без наполегливого дослідження яких неможливо вповні уявити місце В.Винииченка в історико-літературному контексті. На нашу думку, комплекс текстологічних проблем, що виникають у процесі вивчення і видання творчої спадщини письменника належать до найскладніших проблем сучасного винниченкознавства.

М.Жулинський стверджує: “Жоден український письменник першої третини ХХ століття не мав такої величезної слави, такої читацької популярності, такої кількості видань творів, як В.Винниченко” [64, 495]. У свій час до творів письменника виявляла постійний і жвавий інтерес літературна громадськість. Про те, що творчість В.Винниченка далеко не ординарне явище в історії українського красного письменства, засвідчили видатні критики-сучасники письменника – Леся Українка, І.Франко, М.Зеров, С.Єфремов, М.Грушевський та багато інших. Вказуючи на особливості творчого методу митця, С.Єфремов у своїй “Історії українського письменства” писав: “Володимир Винниченко... – характерний продукт якраз оцього найновішого часу нашої історії, її раптових переходів, бунтівливого настрою та шукання нових шляхів у житті й письменстві з переоцінюванням старих вартостей... стихійно дужий талант з надзвичайно великою здатністю до спостереження” [63, 573]. “Рідко хто з наших письменників умів переносити у твір безпосередньо питання, що хвилювали в якусь хвилину його самого та громадянство. Винниченко мав той природний розмах, що його недоставало навіть Франкові–новелістові: поставити питання руба, вивести тип гостро протиставлений пересічному середовищу”, – зауважував М.Рудницький [140, 309].

Процес естетичного сприйняття читацькою аудиторією літературної спадщини В.Винниченка був нелегким. Вплив ідеологічних чинників, цензурні заборони, замовчування творчості ускладнювали його шлях до читача за життя письменника.

Ярлики-липучки, якими нагороджували В.Винниченка “літературознавці марксистського крила” (“буржуазно-націоналістичний діяч”, “ворог радянської влади”, “один із ватажків націоналістичної контрреволюції в Україні” і т.ін.) – це реакція партійної номенклатури на різке, безкомпромісне осудження письменником диктатури комуністичної партії та її шовіністичної політики, зокрема, в статтях і заявах митця: “Лист до українських робітників і селян”, “Не в усьому чесні з собою”, “Справозавдання в подорожі на Україну”, памфлет “Революція в небезпеці”. Тому вже на час V Всеукраїнського з’їзду Рад у Харкові (25 лютого – 3 березня 1921 р.), лише через кілька місяців після того, як В.Винниченко, відмовившись від участі в уряді радянської України, востаннє залишив батьківщину, припадають перші спроби “ідеологічних розвінчань” В.Винниченка-політика. Але дискредитувати Винниченка-письменника пануюча влада довгий час не наважувалася, оскільки на той час він був найпопулярніший і найчитабельніший з усіх письменників – як класиків, так і сучасних.

Інтерес до особистості, суспільної діяльності і творчості В.Винниченка був завжди великим, тому багатотомні зібрання його творів перевидавались декілька разів. Незважаючи на те, що письменник у 1919 р. емігрував за кордон, у 20–30-х роках саме у нас, а не в еміграції, друкувалися не лише його численні окремі збірки, а й багатотомні зібрання творів, постать митця привертала увагу літературної критики, він вивчався у вищих навчальних закладах та середніх школах.

Підсумовуючи наше дослідження, зауважимо, що питання вибору текстів для публікації творів письменника порушувалось ще в 20–30-х роках у зв’язку з підготовкою до друку видавництвом “Рух” багатомного видання його доробку. Однак текстологічним проблемам упорядники та редактори цього видання не приділяли достатньої уваги, насамперед маючи на меті якомога ширше представлення художньої творчості письменника (відповідно до зростання попиту на друковані твори письменника серед української читацької аудиторії). Перші 9 томів вийшли до врегулюванння договірних питань із автором. Серед недоліків цього видання, особливо помітних із сучасної наукової позиції, слід назвати відсутність текстологічних та історико-літературних коментарів (виняток становить лише 8-й том другого видання, у якому подано бібліографію усіх наявних на той час публікацій творів, уміщених до перших восьми томів). Редактори та упорядники художньої спадщини В.Винниченка, лише частково вмотивовували вибір джерел, за яким подавались оповідання, нариси, романи, повісті, та драматичні твори письменника. Треба вважати нендопустимими редакторські втручання у тексти автора (маються на увазі нічим не виправдані мовностилістичні виправлення, що інколи утруднюють розуміння тексту), коректорські помилки.

Цензурні втручання у тексти В.Винниченка, що були істотним порушенням творчої волі автора є тими істотними моментами, котрих не можна оминати при принциповому підході до подальшого історико-літературного вивчення художнього доробку митця. Лише цензурним втручанням можна пояснити те, що багато вартісних творів письменника, які становлять велику цінність для української літератури (драма “Пророк”, романи “Поклади золота” та “Нова заповідь”), так і не увійшли до зібрання творів, а отже, не дійшли до читацької аудиторії. Порушили авторську волю видавці, не включивши до видання творів історіографічну працю “Відродження нації”, хоча існує чимало свідчень про прагнення Винниченка до найширшого ознайомлення українських читачів з його поглядами на революційні події в Україні в 1917–1920 рр. [153]. Не ввійшла також до жодного із зібрань творів В.Винниченка повість з доби боротьби за національне державотворення України “На той бік”. Написана ще в 1919 р., вона уперше побачила світ у 1923 р. (в 11 та 12 числах журналу “Нова Україна”, з наступним перевиданням окремим відбитком у однойменному видавництві наступного року). Припускаємо, що ця повість не потрапила до зібрання також із цензурних причин, оскільки офіційна радянська критика характеризувала твір як “наклеп на трудящі маси”, докоряючи за її “контреволюційний” зміст [див.: 137]. З огляду на це видання творів видавництвом “Рух” не можна вважати повним (хоч саме так визначали самі видавці це видання).

П’єси “Великий секрет” і “Над” після зроблених автором правок за настійними вимогами цензури вийшли у видавництві “Рух” окремими виданнями – відповідно у 1928 та в 1929 рр. Однак проблема співвідношення творчої волі митця і поступок цензурі в творах письменника вимагає докладнішого текстологічного дослідження. Обмеженість доступу до головної джерельної бази, яка зберігається за межами України, досить відчутна на даному етапі текстологічного вивчення творчості В.Винниченка, утруднює роботу щодо відтворення справжньої авторської редакції цих творів, а також усунення цензурних спотворень. Крім того, складність дослідження цього питання полягає ще й у тому, що проблема цензурних спотворень перебуває у тісному взаємозв’язку із творчими переробками тексту і відповідно з творчою волею автора. В окремих випадках стає надзвичайно складним, а часом і зовсім неможливим повернення до первісних фрагментів тексту, перероблених пізніше під цензурним тиском.

Лише один роман “Сонячна машина” з трьох еміграційних романів, надісланих В.Винниченком для багатотомного видання, було видано. Іншим прикладом порушення авторського волевиявлення стало зникнення присвяти “Моїй соняшній Україні. В. В.” у першому виданні роману “Сонячна машина” (наступні видання були вже без неї). Оскільки присвята мала важливе естетико-ідеологічне навантаження, ніби компенсуючи відсутність згадки про Україну в самому творі, подібну цензурну заборону слід також вважати грубим порушенням творчої волі письменника.

Припинення видання зібрання творів, відредагованих самим автором, було ще одним негативним моментом досліджуваної історії видання. Усе вищезгадане слід урахувати при підготовці до публікації багатотомних видань творів письменника в наш час.

Водночас, не слід забувати і про позитивний аспект здійсненого видавництвом “Рух” та іншими українськими видавництвами видання творів письменника, котре залишається і до сьогодні єдиною більш-менш повною публікацією художньої спадщини В.Винниченка. У 1937 році, коли усі спроби видань нових творів автора у будь-яких європейських чи американських видавництвах будуть приречені на неуспіх, до рук В.Винниченка потрапить книга його вибраних творів, виданих Держвидавом, з передмовою О.Парадиського [15]. Написана стаття, хоча й з елементами “езопової мови”, і з обов’язковим відданням данини прославлянню комуністичної ідеології, справила на нього позитивне враження. Загострене почуття самотності й трагічності свого відрубного існування в умовах жорсткої ізоляції серед української еміграції, ставлення більшості представників котрої було байдужим або й відверто ворожим до політичних поглядів письменника, сугестіювало складний і трагічний психологічний стан В.Винниченка: “Так, коли б не конкордизм, то ситуація склалася якраз така, яка дуже пасує до самогубства”. Згадана вступна стаття О.Парадиського вселяла надію у власні сили й бажання продовжувати літературну роботу над новими творами в ім’я “свого народу”: “Є для кого працювати, хоч би “партвлада” й викреслювала мої праці й моє ім’я з усіх своїх історій і бібліотек” [Ф. 171. – Од. зб. 68. – С. 76].

Віддаючи належне численним публікаціям творів письменника протягом двох останніх десятиліть, необхідно вказати і на певні недоліки цих видань, пов’язаних із станом вивчення джерел. Незважаючи на те, що упорядник збірки вибраних повістей та оповідань “Краса і сила” (К., 1989) зазначав, що вміщені до неї твори “звірені з останнім за часом радянським виданням (К., “Рух”, 1931)” [19, 746], не було взято до уваги хронологічно останні два томи творів письменника, видані видавництвом “Рух” у 1931 – 1932 рр. Двотомник творів В.Винниченка, що вийшов у рамках відзначення ювілею письменника в 2000 році, не мав належних наукових коментарів (зокрема текстологічного коментаря, де б вміщувалася інформація, за якими джерелами подавався той чи інший твір). Для багатьох творів митця ще залишаються відкритими проблема вибору основного тексту як такого, “що здобув безсумнівне наукове обґрунтування й не підлягав би дальшим уточненням чи змінам” [9, 3] та пов’язане з нею питання творчої волі автора.

Проблема вибору основного тексту для подальших видань є однією з найважливіших у сучасній текстології. Її складність стосовно прозових творів В.Виниченка пояснюється кількома чинниками. По-перше, через брак доступних архівних матеріалів на сьогодні досить складно відслідкувати і розмежувати авторські правки, спричинені автоцензурою, та ті, що є наслідком авторської обробки тексту. Крім того, подальших досліджень потребує проблема редакторських та цензурних спотворень прози В.Винниченка. Редакторські правки, навіть якщо вони спрямовані на умовне “покращання” авторського тексту в більшості випадків слід вважати викривленнями його. Перші напрацювання в цьому плані створять передумови для подальших текстологічних студій.

Усвідомлюючи надзвичайно велику роль архівних матеріалів у вивченні літературного процесу, життєвого і творчого шляху, переконані, що подальше дослідження нових архівних матеріалів розширять і доповнять коло текстологічних проблем художньої спадщини письменника, внесуть нові корективи в зроблене.

Вивчення творчої лабораторії митця, його роботи над художнім словом є ще одним вагомим аспектом дослідження творчого процесу. Показовим у цьому плані є здійснений нами аналіз друкованих джерел текстів ранніх творів письменника. Проаналізовані тексти творів двох томів, підготовлених до друку самим автором (“Рух”, 1931-1932 рр.), містять значну кількість авторських доопрацювань і виражають його творчу авторську волю. Проблема встановлення основного тексту ранніх творів письменника вимагає додаткових досліджень, однак подані в дисертації матеріли про разючі різночитання потрібно враховувати у сучасній едиційній практиці. Крім того, лише такий науково-критичний підхід допоможе вирішити питання вибору текстів творів письменника для подальших багатотомних видань, котрі б виражали його істинну творчу волю і послужили надійною базою для наукового вивчення творчості митця дослідниками історії української літератури, політичного життя і суспільної думки першої половини ХХ століття

Спостереження над щоденниковими матеріалами як першоелементами творчого процесу дають можливість проникнути в таємниці творчої лабораторії митця, прослідкувати особливості з’яви та кристалізації рис його творчого методу від початкової стадії виникнення задуму твору до етапу створення цілісного тексту.

Уважне вивчення щоденникових нотаток митця дозволило нам внести ряд уточнень та доповнень до історії написання еміграційних романів письменника, які частково досліджувались літературознавцями діаспори.

Зрозуміло, що дане дисертаційне дослідження не вичерпує усього обсягу текстологічних проблем художньої творчості В.Винниченка і передбачає подальші грунтовні дослідження цього суттєвого напрямку персональної текстології. Маємо надію, що наступні напрацювання сприятимуть подальшій розробці основних положень, теоретичних узагальнень та наукових методів української текстології.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Арнаудов М. Психология литературного творчества / Пер. с болг. Д.Д.Николаева. – М.: Прогресс, 1970. – 654 с.

2. Багрій-Пікулик Р. Розум та іраціональність у Винниченковому романі “Записки кирпатого Мефістофеля” // Сучасність. – 1987. – Ч. 4 (312). – С. 11–22.

3. Багряний Іван. Листування: У 2-х т. Т. 1. – К.: Смолоскип, 2002. – 706 с.

4. Баран Г. Роман-пантопія В.Винниченка “Сонячна машина”: проблематика, особливості поетики. – Дрогобич: Вимір, 2001. – 193 с.

5. Баран В. Цензура в системі тоталітаризму // Сучасність. – 1994 – № 6. – С. 104–117.

6. Бєльчиков Н.Ф. Литературное источниковедение. – М.: Наука, 1983. – 272 с.

7. Бєльчиков Н.Ф. Пути и навыки литературоведческого труда. Изд. 2-е. – М.: Высш. школа, 1975. – 238 с.

8. Білецький О. Сонячна машина В.Винниченка // Критика. – 1928. – № 2. – С. 31–42.

9. Бородін В. Над текстами Т.Г.Шевченка. – К.: Наук. думка, 1972. – 222с.

10. Бородін В. Текстологія // Шевченкознавство: Підсумки й проблеми – К: Наук. думка, 1975. – С. 499–558.

11. Бурлака Г. Літературна спадщина Маркіяна Шашкевича. Проблеми текстології. – К.: Наук. думка, 1989. – 116 с.

12. Вашків Л.П. Епістолярна літературна критика: становлення, функції в літературному процесі. – Тернопіль: Поліграфіст, 1998. – 135 с.

13. Вдовина И. Исследуя человеческий опыт // Рикёр Поль. Герменевтика. Этика. Политика. – М.: Akademia, 1995. – 154 с.

14. Винниченко В. Вибрані п’єси / Упоряд. М.Г.Жулинський, В.А.Бурбела. – К.: Мистецтво, 1991 – 605 с.

15. Винниченко. В. Вибрані твори / За заг. редакцією О.Олексієва. – Харків: ДВУ, 1929. – 376 с.

16. Винниченко В. Відродження нації: У 3 т. – К.: Політвидав України, 1990. (Препринт. вид.: Відень, 1920).

17. Винниченко В.К. Заповіт борцям за визволення. – К.: Криниця, 1991. – 128 с.

18. Винниченко В. Краса і сила / За редакцією В.Славка (псевд. В.Давиденка). – Авгсбург: Заграва, 1946. – 117 с.

19. Винниченко В. Краса і сила: Повісті та оповідання / Упоряд., авт. приміт. П. Федченка, авт. передм. І. Дзеверіна. – К.: Дніпро, 1989. – 752с.

20. Винниченко В. Лепрозорій // Вітчизна. – 1999. – № 1–2. – С. 2–64, № 3–4. – С. 22–73, № 5–6. – С. 20–81.

21. Винниченко В. Над. – Харків: Рух, 1929. – 108 с.

22. Винниченко В.К. Намисто: Оповідання / Упоряд. Й.Й.Трояк; передм. С.А.Крижанівського. – К.: Веселка, 1989. – 380 с.

23. Винниченко В. Оповідання / [Підготовка тектів, упорядкування та критико-біографічний нарис Михайла Мольнара]. – Пряшів, Словацьке педагогічне в-во в Братіславі, Відділ української літератури в Пряшеві, 1968. – 302 с.

24. Винниченко В. Оповідання. Роман “Слово за тобою, Сталіне!”, п’єса “Чорна Пантера і Білий Медвідь”. – К.: Наук. думка, 1999. – 440 с.

25. Винниченко В. Публіцистика / Передм. П.Федченка; Упорядкування, коментарі, післямова В.Бурбели. –Нью-Йорк; Київ, 2002. – 392 с.

26. Винниченко В. Раб краси: Оповідання, повість, щоденникові записи / Упоряд., передм., приміт. В. Є.Панченка. – К.: Веселка, 1994. – 383 с.

27. Винниченко В. Соняшна машина / За редакцією і з статтею-післямовою В.Чапленка. – Вид. 4-те. – Ч. 1. – Нью-Йорк: Прометей, 1962. – 312 с.

28. Винниченко В.К. Сонячна машина: Роман / Післямова Павла Федченка. – К.: Дніпро, 1989. – 619 с.

29. Винниченко В. Твори: Т. 1. Оповідання / Видання до друку підготовив автор. – Харків: Рух, 1931. – 388 с.

30. Винниченко В. Твори: Т. 2. Оповідання / Видання до друку підготовив автор. – Харків: Рух, 1932. – 310 с.

31. Винниченко В.К. Твори: В 2 т.– К.: Дніпро, 2000. – 624 с.

32. Винниченко В. “Уміркований” та “щирий”: Повісті та оповідання / Вступ. ст. та упоряд. М.Ф. Слабошпицького. – К.: Молодь, 1992. – 416с.

33. Винниченко. В. Щоденник. Т. 1. (1911-1920). – Едмонтон; Нью-Йрк: Видання Канадського інституту Українських студій, 1980. – 500 с.

34. Винниченко В. Щоденник. Т. 2. (1921 – 1925). – Едмонтон; Нью-Йорк: Видання Канадського інституту Українських студій, 1983. – 700 с.

35. Винниченко Р. Володимир Кирилович Винниченко (Біографічна канва) // Володимир Винниченко. Статті й матеріали. – Нью-Йорк, 1953. – С. 9–15.

36. Выготский Л. Психология искусства. – Изд 3. – М.: Искусство, 1986. – 573 с.

37. Вишневська Н.О. Лірика Лесі Українки. Текстологічне дослідження. – К.: Наук. думка, 1976. – 294 с.

38. В’язовський Г.А. Творче мислення письменника: Дослідження. – К.: Дніпро, 1982. – 335 с.

39. Выдержки из писем Р. Винниченко за последние два года жизни В[ладимира]К[ириловича]В[Винниченка]. – 1941–1951 гг. // До двадцятиліття з дня смерті. – Мельбурн, 1971. – С. 9–19.

40. Від видавництва // Твори. Т.1. Краса і сила та інші оповідання. – К.: Дзвін, 1919. – 259 с.

41. Войцехівська І.Н., Ляхоцький В.П. Епістолологія. Короткий історичний нарис. – К., 1998. – 54 с.

42. Галич О.А. Українська документалістика на зламі тисячоліть: специфіка, генеза, перспективи. – Луганськ: Знання, 2001. – 244 с.

43. Галич О.А. Письменницькі мемуари в школі. – Луганськ: Знання, 1999. – 146 с.

44. Гальченко С. Текстологія поетичних творів П.Г.Тичини. – К.: Наук. думка, 1990. – 130 с.

45. Гальченко С.А. Грані великого таланту: До 100-річчя від дня народження П.Г.Тичини. К.: Т-во “Знання” УРСР, 1990. – 48 с.

46. Гальченко С. Створено фонд: (архів В.Винниченка) // Літ. Україна. – 1990. – 25 жовтня.

47. Гальченко С.А. Феномен таланту, або Захалявна творчість Володимира Сосюри // Сосюра В.М. Розстріляне безсмертя: Вірші та поеми. – К.: Укр. письменник, 2000. – С. 5–17.

48. Гамаш Д. Щоденниковий рік Василя Симоненка // “З його Духа печаттю...”: Зб. Наук. праць на пошану професора Івана Денисюка. Т.1. –Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2001. – С. 203–209.

49. Гинзбург Л.Я. О лирике. – М.: Интрада, 1997. – 407 с.

50. Гинзбург Л.Я. О психологической прозе. – М., 1999. – 411 с.

51. Гнатюк М. Над текстами Івана Сенченка. – К.: Наук. думка, 1989. – 112 с.

52. Гончарук М. До творчої історії прози Степана Васильченка // Питання текстології. Вип. 1– К.: Наук. думка, 1968. – С. 335 – 371.

53. Гординський С. Малярські твори В.Винниченка // Статті й матеріали. Нью-Йорк, 1972. – С. 57–62.

54. Грифцов Б.А. Психология писателя. – М.: Худож. лит., 1988. – 462 с.

55. Гришунин А.Л. Исследовательские аспекты текстологии. – М.: Наследие, 1998. – 416 с.

56. Гуменюк В. Тенденції символізму в Європейській драмі і творчі зацікавлення Володимира Винниченка // “З його Духа печаттю...”: збірник наукових праць на пошану професора Івана Денисюка. Т. 2. Львів, 2001. – С. 64–68.

57. Гуменюк В. Сила краси: Проблеми поетики драматургії Володимира Винниченка. – Сімферополь, 2001. – 340 с.

58. Давиденко В. Найгірший роман Винниченка (“Поклади золота”) // Свобода. – 1972. – 21 жовтня.

59. Дуб К. Новела В.Винниченка в дискурсі української новелістики // Наук. зап. Кіровоград. пед. ун-ту ім. В.Винниченка. – Вип.. 27. – Серія: Філологічні науки (Українське літературознавство). – Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. В.Винниченка, 2000. – С. 114–116.

60. Дуб К. Автобіографічний синерген // Слово і час. – 2001. – № 4. – С. 15–23.

61. Эйхенбаум Б. Основы текстологии // Редактор и книга: Сб. ст. Вип.3. – М.: Искусство, 1962. – С. 41–87.

62. Євшан М. Критика; Літературознавство; Естетика / Упор. Н.Шумило. – К.: Основи, 1998. – 658 с.

63. Єфремов С. Історія українського письменства. – К.: Femina, 1995. – 686с.

64. Жулинський М. В.Винниченко (1880 – 1951) // Історія української літератури. ХХ століття. У 2-х кн. Кн. 1: 1910 – 1930-ті роки: Навч. посібник. – К.: Либідь, 1993. – С. 481–502.

65. Жулинський М. “Щоденник” Володимира Винниченка // Київ. – 1990. – № 9 – С. 90.

66. Зеров М.К. Твори: В 2 т. – К.: Дніпро, 1990. – Т. 2. – 601 с.

67. Зубков С. Від редактора // Питання текстології. Вип. 1. – К., 1968. – С. 3–10.

68. Ісаєвич Я. Українське книговидання впродовж століття: здобутки, втрати, перспективи // Сучасність. – 2001. – № 1. – С. 107 – 117.

69. Калганова А. Новые дороги литературных героев. – Минск.: Выш. шк., 1990. – 192 с.

70. Качкан В. Письмо “свіже, стихійне, оригінальне...” (штрихи до естетики Влодимира Винниченка) / Українське народознавство в іменах: У 2 ч. Ч.1. – К.: Либідь, 1994. – С. 263 – 271.

71. Коваленко О.В. Читач про письменника // До двадцятиліття з дня смерти. – Мельбурн, 1971. – С. 3–6.

72. Кононенко П. Українська література: Проблеми розвитку. – К.: Либідь, 1994. – 336 с.

73. Конференція УВАН у ЗСА, присвячена В.Винниченкові // Свобода. – 1980. – Ч. 112. – 15-го травня. – С. 4.

74. Копач О. Про жанр щоденників та Ольгу Кобилянську // Сучасність. – Ч.11(283). – Мюнхен, 1984. – С. 58–60.

75. Костюк Г. Володимир Винниченко та його доба. – Нью-Йорк, 1980. –283 с.

76. Коцюбинська М. “Зафіксоване і нетлінне”: Роздуми про епістолярну творчість. – К.: Дух і література, 2001. – 300 с.

77. Кошелівець І. Два листи В. Винниченка // Слово і час. – 1991. – № 8. – С. 21.

78. Кузьменко В.І. Письменницький епістолярій в українському літературному процесі 20 – 50-х років ХХ ст. – К.: НАН України. Ін-т л-ри ім. Т.Г.Шевченка, 1998. – 305 с.

79. Крутикова Н.Е. Романы В.Винниченко (1911 – 1916) в русском литературном контексте // Крутикова Н.Є. Дослідження і статті різних років. – К.: Стилос, 2003. – С. 393 – 537.

80. Лавров Н.П. Книгоиздание и литературный процесс: Читатель – писатель – издатель в 20-е годы. – М.: Книга, 1988. – 198 с.

81. Лексикон загального та порівняльного літературознавства. – Чернівці: Золоті литаври, 2001. – С. 628.

82. Ленобль Г. Писатель и его работа. Вопросы психологии творчества и художественного мастерства. – М.: Советский писатель, 1966. – 392 с.

83. Леоненко Р. Володимир Винниченко та український національний театр (Київ, 1917 – 1918) // Наук. зап. Кіровоград. пед. ун-ту ім. В.Винниченка. – Вип.. 27. – Серія: Філологічні науки (Українське літературознавство). – Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. В.Винниченка, 2000. – С. 150–159.

84. Лисенко Н. Архів О.Олеся еміграційного періоду: Автореф. дис... канд. філол. наук. – К., 2001. – 17 с.

85. Листи до М.Коцюбинського. Т. 1. // Упоряд. та коментарі В.Мазного. – К.: Українські пропілеї, 2002. – 367 с.

86. Літературознавчий словник-довідник / Р.Т.Громяк, Ю.Ковалів та ін. – К.: Академія, 1997. – 752 с.

87. Лихачев Д. Текстология. На материале русской литературы Х – ХVІІ в.в. – М.; Л.: Изд.-во. Академии Наук СРСР, 1962. – 606 с.

88. Лихачев Д. Текстология. Краткий курс. – М; Л: Наука, 1964. –102 с.

89. Лакиза І. Про новий роман Вол. Винниченка “Сонячна машина” // Життя і революція. – 1928. – Кн. ІV. – С. 99–109.

90. Лившиц Л.Я. Вопреки времени: Избр. работы. – Иерусалим, 1999. – 400 с.

91. Лощинская Н. О своеобразии текстологической проблематики академического издания лирики А.А. Блока (к постановке вопроса) // Русский модернизм. Проблемы текстологи: сб. статей. – СПб.: Алетейя, 2001. – С. 73–91.

92. Лощинська Н.В. Журнал “Червоний шлях” та літературний процес 20-30-х рр. в Україні: Дис... канд. філол. Наук. – К., 1998. – 173 с.

93. Луцький Ю. Літературна політика в радянській Україні 1917 – 1934. –К.: Гелікон, 2000. – 248 с.

94. Макаров А. М. П’ять етюдів. Підсвідомість і мистецтво: Нариси з психології творчості. – К.: Рад. Письменник, 1990. – 285 с.

95. Малик А.О. Мемуари як джерело до історії української революції (березень 1917 – квітень 1918 рр.): Автореф. дис... канд. філол. наук. –Львів, 1999. – 20 с.

96. Марко В. Драма В.Винниченка “Пророк”: основні проблеми й колізії // Наук. зап. Кіровоград. пед. ун-ту ім. В.Винниченка. – Вип.. 27. – Серія: Філологічні науки (Українське літературознавство). – Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. В.Винниченка, 2000. – С. 35–47.

97. Маслянчук Т. Видання творів В.Винниченка в Україні в 1923–1932 рр.: до проблеми творчої волі митця та цензури // Літературознавчі обрії: Праці молодих вчених України . – К: НАН України. Ін-т літ. ім. Т.Г.Шевченка, 2001. – Вип. 2. – С. 85–92.

98. Маслянчук Т. До історії написання та видання роману Володимира Винниченка “Нова заповідь” // Літературознавчі обрії: Праці молодих вчених України – К: НАН України. Ін-т літ. ім. Т.Г.Шевченка, 2003. – Вип. 4. – С. 98–102.

99. Маслянчук Т. До проблеми творчої авторської волі в ранніх прозових творах В.Винниченка // Винниченкознавчі зошити. – Ніжин: НДПУ ім.М.Гоголя, 2003. – Вип. 1. – С. 134–146.

100. Маслянчук Т. Перша малярська виставка В.Винниченка // Слово і Час. – 2001. – № 7. – С. 94–95.

101. Маслянчук Т. Текстологічні аспекти дослідження багатотомного видання творів В.Винниченка в Україні в 1923–1932 рр. (на матеріалі листування письменника з видавництвом “Рух”) // Літературознавчі студії – К.: ВПЦ “Київський університет”, 2000. – C. 162–170.

102. Маслянчук Т. Щоденник В.Винниченка: аспекти текстології художньої творчості // Літературознавчі обрії: Праці молодих вчених України. – К: НАН України. Ін-т літ. ім. Т.Шевченка, 2002. – Вип. 3. – С. 64–68.

103. Масненко В. Цензура в підрадянській Україні 20-х років: система, інституції, репресивна політика // Сучасність. – 1997. – № 6. – С. 81–91.

104. Мейлах Б.С. Процесс творчества и художественное восприятие: Комплексный подход – М.: Искусство, 1985. – 318 с.

105. Мейлах Б.С. Талант писателя и процессы творчества. – Л.: Сов. писатель, 1969. – 446 с.

106. Мейлах Б.С. Художественное мышление Пушкина как творческий процесс. М; Л.: Изд-во АН СССР, 1962. – 249 с.

107. Мережинська Г.Ю. Щоденники 20-х років як літературні та історичні джерела” // Вісник Київського Університету. – К.: Либідь, 1992. – Вип. 6 – С.61–68.

108. Мірошниченко Л.П. Над рукописами Лесі Українки. Нариси з психології творчості та текстологі. // К, 2001. – 264 с.

109. Мірщук Д. Щоденник Володимира Винниченка. Стаття // Нові дні. – 1982. – Ч. 9–10. – С. 6–8.

110. Миронець Н. Епістолярна спадщина Володимира Винниченка як джерело просопографічної інформації // Наук. зап. Кіровоград. пед. ун-ту ім. В.Винниченка. – Вип.. 27. – Серія: Філологічні науки (Українське літературознавство). – Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. В.Винниченка, 2000. – С. 9–18.

111. Миронець Н. Таємниці кохання Володимира Винниченка // Кур’єр Кривбасу. – 2001. – № 138. – С. 92–131.

112. Могилянський М. Лист до М.Коцюбинського [1910, березень] // Листи до Михайла Коцюбинського. Т.3. – Ніжин, 2002. – С. 371–372.

113. Моэм У.С. Подводя итоги: [Эссе, очерки] / Сост., вступ. ст., коммент. Г. Э. Ионкиса. – М.: Высш. шк., 1991. – 559 с.

114. Молчанов В. Писательский замысел и пути формирования читательского восприятия: Автореф. дис... канд. филол. наук. – Л., 1972. – 15 с.

115. Мороз Л.В. Об’єктивне і суб’єктивне у жанрі літературної біографії: Автореф. дис... канд. філол. наук. – К., 2000. – 16 с.

116. Новохатський К. Архів і особа: аспекти виміру // Архівознавство. Археографія. Джерелознавство: Міжвідомчий наук. зб. – Вип. 1: Архів і особа. – К., 1999. – С. 8–12.

117. Одарченко П. Популярність В.Винниченка серед української молоді // Одарченко П. Українська література: Зб. вибр. ст. – К., 1995. – С. 244–255.

118. Остапенко Л.М. “Щоденник письменника” Ф.М. Достоєвського в його художньому світі: пошуки пророчого слова: Автореф. дис... канд. філол. наук. – К., 1999. – 20 с.

119. Ортега-і-Гасет Х. Вибрані твори. – К.: Основи, 1994. – 420 с.

120. Павлишин М. Мистець чи моралізатор? “Сонячна машина” Володимира Винниченка // Павлишин М. Канон та іконостас: Літературно-критичні статті. – К.: Час, 1997. – С. 316–331.

121. Панченко В. Будинок з химерами: Творчість Володимира Винниченка 1900-1920 рр. у європейському літературному контексті. – Кіровоград, 1998. – 272 с.

122. Панченко В. “Я хочу собою возвеличити українське...” Риси психологічного портрета Володимира Винниченка // Березіль. – 1997. – № 11–12. – С. 155–167.

123. Питання текстології. Вип. 1. – К.: Наук. думка, 1968. – 372 с.

124. Питання текстології. Поезія. – К: Наук. думка, 1977. – 409 с.

125. Питання текстології. Поезія і проза. – К: Наук. думка, 1980. – 304с.

126. Питання текстології. Іван Франко. – К.: Наук. думка, 1983. – 295с.

127. Питання текстології. Дожовтнева та радянська література: Зб. наук. праць. – К: Наук. думка, 1989. – 246 с.

128. Питання текстології. Т.Г.Шевченко: Зб. наук. праць. – К: Наук. думка, 1990. – 260 с.

129. Погорілий С. Неопубліковані романи Володимира Винниченка. – Нью-Йорк, 1981. – 212 с.

130. Подкур Р. Ю. Документи радянських спецслужб як джерело до вивчення політичних, соціально-економічних, культурних процесів в Україні (20–30 –ті рр. ХХ ст.): Автореф. дис... канд. іст. наук. –Дніпропетровськ, 1999. – 18 с.

131. Приходько В. Володимир Винниченко // Свобода. – 1951. – Ч. 870. – 14-го квітня.

132. Прохоров Е.И. Текстология. – М.: Высш. шк., 1966. – 226 с.

133. Прохоров Е.И. Текстология как научная дисциплина // Лебедева Е.Д. Текстология русской литературы ХУІІІ – ХХ вв. – М., 1978. – 208с.

134. Прохоров Е.И. Текстология новой русской литературы: Краткий обзор теоретических взглядов // Лебедева Е.Д. Текстология. Вопросы теории. – М., 1982. – С. 9–40.

135. Прохоров Е. Текстологические принципы академического полного собрания сочинений М.Горького // Текстология славянских литератур: Докл. конференции. – Ленинград, 1971. – С. 81–90.

136. Пушкаренко Т. Текст і автор (“Записки Кирпатого Мефістофеля” та “Щоденник” В.Винниченка) // Слово і час. – 2000. – № 9 (477). – С.26–32.

137. Річицький А. Володимир Винниченко в літературі й політиці. Збірка статей. – Харків.: ДВУ, 1928. –78 с.

138. Революція на Украине по мемуарам белых / Составил С.А. Алексеев под редакцией Н.Н. Попова. – М; Л.: Государственное издательство, 1930. – 436 с. (репринтное издание).

139. Рейсер С.А. Палеография и текстология. – М.: Просвещение, 1970. – 336 с.

140. Рудницький М. Від Мирного до Хвильового. – Львів: Діло, 1936. – 438 с.

141. Руденко-Десняк А. “Вся Украина уйти не может...” // Винниченко Владимир. Золотые россыпи / Перевод с украинского. – Минск; Москва: Полифакт – Дружба народов. – С. 133–135.

142. Русанівський В. Сила і краса (особливості мови творів В.К.Винниченка) // Українська мова і література в школі. – 1992. – № 2. – С.41–46.

143. Самототожність письменника. До методології сучасного літературознавства. Колективна монографія / Відп. Редактор Г.М. Сивокінь. – К., 1999. – 160 с.

144. Сартр Жан Поль. Нудота. Мур. Слова / Перекл. з французької В. Борсука та О. Жупанського; Післямова Н.Білоцерківець. – К.: Основи, 1993. – 464 с.

145. Семенюк О. Мова доби в творах Володимира Винниченка (відображення лінгвокультурної ситуації) // Наук. зап. Кіровоград. пед. ун-ту ім. В.Винниченка. – Вип.. 27. – Серія: Філологічні науки (Українське літературознавство). – Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. В.Винниченка, 2000. – С. 176–187.

146. Сиваченко Г. “Кому повім печаль мою?..” (Неопубліковані щоденники В.Винниченка) // Київська старовина. – 2000. – № 3 – С. 145–153.

147. Сиваченко Г. “Лепрозорій”: текст роману в контексті історії та долі // Слово і час. – 2000. — № 7. – С. 29 –37.

148. Сиваченко Г. Сонячна машина В.Винниченка в магічному колі експресіонізму // Слово і час. – 1998. – № 1. – С. 65–71.

149. Сиваченко М.Є. Текстологія поетичних творів П.А.Грабовського. К.: Наук. думка, 1988. – 288 с.

150. Сиваченко М.Є Над текстами українських письменників. – К.: Наук. думка, 1985. – 308 с.

151. Слабошпицький М. Письменник світового масштабу // Винниченко В.К. “Уміркований” та “Щирий”. – К., 1992. – С. 5–21.

152. Смолич Ю. Нові п’єси В.Винниченка (“Над”, “Великий секрет”, “Кол-Нідре” // Критика. – 1929. – № 4 (15). – С. 33–48.

153. Солдатенко В. Сторінки життя емігрантської долі Володимира Винниченка // Плав’юк М. Україна – життя моє. Т. 3 : Та долю іншу він обрав – душі неспокій. На пошану Миколи Плав’юка. – К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 2002. – С. 986–999.

154. Стельмашенко Вадим (Роман Маланчук). Володимир Винниченко. Анотована бібліографія. – Едмонтон: КІУС, 1989. – 760 с.

155. Стрельський Г.В. Мемуари як джерело вивчення окремих проблем новітньої історії України // Теоретичні проблеми вітчизняної історії, історіографії та джерелознавства: [Навч.вид.] / Ю.М.Алексєєв, Я.В. Верменич, А. Г. Слісаренко та ін.; За ред. Ю. М. Алексєєва. – Вища шк., 1993. – 187 с.

156. Тарнавська М. Щоденник Володимира Винниченка. – Свобода. – 1981. – Ч. 224. – 28 листопада. – С. 2–3.

157. Тимина С.И. Путь книги: Проблемы текстологии советской литературы. Спецкурс. – Ленинград, 1975. – 152 с.

158. Толмачев М.В. Марсель Пруст // Пруст М. По направлению к Свану. – М.: Республіка, 1992. – С. 3–6

159. Томашевский Б.В. Писатель и книга. Очерк текстологии. Изд. 2. – М.: Искусство, 1959. – 279 с.

160. Франко І. Володимир Винниченко. Краса і сила // ЛНВ, – ІV.1907. – Т. 38. – С.139–141.

161. Федченко П., Мороз Л. Повернення із забуття // Культура і життя. – № 52. – 1988 – 25 грудня. – С. 4.

162. Федунь М.Р.Українська мемуаристика в Галичині кінця ХІХ – початку ХХ століття: жанрово-стильові особливості: Автореф. ...дис. канд. філол. наук. – Івано-Франківськ, 2001. – 19 с.

163. Христюк П. Письменницька творчість В.Винниченка (Спроба соціологічної аналізи). – Харків: Рух, 1929 . – 204 с.

164. Черноиваненко Е. Автор и герой. Проблема автобиографичности в прозаическом произведении: Автореф. дис... канд. филол. наук. – К., 1983. – 24 с.

165. Чудакова М.О. Рукопись и книга: – М.: Просвещение, 1986. – 174с.

166. Шевченко Л. Інтелектуальна інсталяція літературної мови. Дискурс Володимира Винниченка // Літературознавчі студії. – К.: ВПЦ Київський університет, 2001. – С. 339–348.

167. Шерех Ю. Третя сторожа: Література, мистецтво, ідеологія. – Балтимор; Торонто: Смолоскип, 1991. – 455 с.

168. Щоденники Володимира Винниченка / Підготовка текстів Г.Сиваченко; коментар Г.Сиваченко, Г.Костюка // Слово і час. – 2000. – № 7. – С. 82–89; № 8. – С. 76–86; № 9 – С. 52–65; № 10 – С. 76–90; № 11. – С. 79–89; № 12. – С. 61–68; 2001. – № 1. – С. – 65–80; № 2. – С.68–78.

169. Щупак С. Винниченко та його трубадури // За марксистську критику. – № 4. – 1934. – С. 61–73.

170. Річицький А. Володимир Винниченко в літературі й політиці. Збірка статей. – Харків: ДВУ, 1928. – 78 с.

171. Revutskiy V. How to Save Your Marriage and Other Matters of Love // The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S., INS. Volume XVI 1984-1985 Namber 41/42 Studies in Ukrainian Literature. Edited by B. Rubchar. Published by The Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S., Inc., 1986. C. 353–359.

Відділ рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України:

171 – 294.

Фонд 171. – Од. зб.: 3, 6, 7, 25, 58, 60, 62–124, 128, 129, 293–312, 325, 327, 345, 353–355, 389, 358–375, 384–390, 394–399, 402, 403, 407–412, 416–420, 432–435, 440–443, 457–459, 463.

295 – 300.

Ф.114. – Од.зб.: 566, 567, 803 а, 568, 278.

301 – 306.

Ф. 217 (матеріали фонду Г.Костюка є ще не опрацьованими; дисертант користувався машинописом із правками Г.Костюка щоденників В.Винниченка за 1926 р., 1927 р., 1928 р., 1929 р., 1930 р., 1931 р., а також іншими архівними документами)

307. Опис архіву В.Винниченка (Колумбійський університеті, США). Підготував М.Г.Жулинський.

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ім. Т. Г. ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

Маслянчук Тетяна Володимирівна

УДК 821.161.2 – 3.09:808.1

— Алло! Алло! Здесь мировая центральная станция. Она просит всех желающих воспринимать сегодняшнюю программу, поставить самих себя и все аппараты на удесятеренную скорость: сегодня будет изображен больший, чем обычно, отрывок жизни.

Отрывок этот будет из очень давно минувшей эпохи человечества. Воспринимающим многое. Наверное, покажется невероятным, чудовищным и выдуманным изобразителем отрывка. Но я торжественно заявляю, что все изображения, начиная с мельчайших подробностей, повседневного быта и кончая всеми явлениями и событиями более широкого порядка воспроизведены на основании самого тщательного и глубокого изучения изображаемой эпохи и подкреплены строжайше проверенными историческими документами.

Воспринимающим большая часть явлений той эпохи и общих чертах должна быть известна. Но наша жизнь производит столько наслоений на экране нашей памяти, что только самые выдающиеся из них остаются на поверхности ее. Поэтому я предупреждаю, что иногда буду принужден проводить щеточкой по экрану памяти воспроизводящих, т.е. давать объяснения тем моментам изображения, которые могут быть очень забыты ими.

Обратите внимание: насколько лицо Шварцмана узкое, гладенькое, как камушек, вымытый морем, настолько лицо Акимова –широко, кругло и плоско будто оно когда-то попало под пресс, было расплющено под ним, да так и осталось на всю жизнь (5).

Мокрое пальтишко липнет к заду, а от этого еще холоднее.

— Да-а, черт возьми, «царь природы». «Человек – это звучит гордо», как сказал какой-то писатель-дурак, имени которого, к сожалению, не помню. Действительно, гордо. Не чета какой-нибудь там собаке, воробью, микробу. Царь природы. Вот только страшно: всякая собака, всякий воробей, блоха, микроб может иметь себе пропитание на земле, ежели приложит к тому некоторое усилие. Лишь один человек, вот этот царь природы, как ни прилагает усилия, не всегда может найти на пропитание, маленькую (6), единовременную крошку хлеба. А таких царей природы в сей момент на земле, сударь мой, есть около тридцати миллионов. Это, действительно, звучит гордо и я очень хотел бы, чтобы этот писатель-гордец побыл хоть месяц на положении такого человека. Вы знаете, когда я последний раз ел? Знаете? Два дня тому назад. Как вам это нравится, коллега по царствованию в природе?

— Я – три?

— И вы, и я, как об этом свидетельствуют многие весомые данные и гордое заявление умника-писателя – цари природы, поставленные в отличные от блох и микробов условия. Кроме того: у нас нет родины. Нас выгнал из вашей родины Сталин, потому что ему не понравился ваш образ мышления. А меня Гитлер, потому что ему не понравился мой неарийский образ рождения на свет…

Так вот: у вас есть знание технических, математических, химических и всяких прочих наук. А у меня есть знание психологических наук. Таким образом, объединив эти знания, мы станем… корчащимися царями природы. Это вам подходит?

— Еще как!

— Надо, чтобы Вы, инженер Акимов, известный изобретатель всяческих необыкновенно ценных вещей, изобрели радио-пушку (8)… Перемещение на расстоянии световой энергии в определенном направлении. Ну, арийская голова. Теперь Вы поняли, какое дело?

Арийской голове, по-видимому, не хочется признаваться честно и откровенно, что ей не совсем ясно. Поэтому-то она вот так и стянула губы в кисет и высоко подняла брови.

— Не понимаете? Натурально: гоише коп. В таком случае слушайте… Чтобы реализовать вашу идею, вам надо год времени, все необходимые средства. Ну, конечно, и полное содержание вас и вашего сотрудника… (Больше тысячи запрашивать не следует: вызовет подозрение).

Идея тысяченки, очевидно, настолько могуча, что – видите, – даже подняла и посадила Акимова на кровати. (Казалось, – правда? –что он должен быть в рубахе, в пижаме, а потому странно видеть в теплом пальто).

— Любопытно! А кто вам даст эти тысяченки-то?

— Любое умное правительство любого государства, к которому мы обратимся с предложением. Конечно, мы как благородные гости, прежде всего обратимся к той стране, которая дала нам у себя пристанище. Этого требует простое чувство порядочности.

— Угу, порядочность в данном случае довольно… относительна.

— Ах, что на этом свете неотносительно, друг мой?

— Гум! И вы думаете, что вам дадут деньги, лабораторию и все прочее без доказательств (10).

— А какие же доказательства вы можете дать? Прежде всего это – наша тайна –мы никому нашей теоретической работы показывать не можем, да они и не будут требовать никаких доказательств. Ведь о нашем изобретении моментально станет известно всем прочим правительствам и каждому же лестно будет заполучить нас для себя. «Доказательства». Да подумайте же вы: теперь, когда все эти правительства только тем и дышат, чтобы как можно сильнее вооружиться, чтобы изобрести что-нибудь такое, чего у противников нет(а противники –это ведь абсолютно все остальные государства земли), то чего они ни готовы сделать? Что же может быть прекраснее и желаннее такой пушечки? Да за одну мечту, за возможность потешиться мыслью нам охотно заплатят не по тысяче, а по много тысяч. «Доказательства»! Да наша смелость (11) будет самым убедительным для них доказательством. Ибо, скажите, кому может придти в голову такая нахальная мысль шутить с правительством, у которого есть тюрьма и гильотина? И ради чего? Ради какой-то несчастной тысячи франков. Нет, голубчик, вы плохой психолог…

— Эх, все равно! Попробуем! Согласен! В крайнем случае в тюрьме ведь все таки кормить будут.

— Совершенно правильно! Браво! Вылезайте из вашей берлоги и идемте куда-нибудь греться. –Да там и все детали обсудим.

Ну, какой же, – видите, – Шварцман маленький, тоненький и нежно выглаженный в сравнении с этим верзилой с горбатой широкой спиной, с этими длинными руками.

— Где моя шляпа? Выходите первым, я запру все-таки свою лачугу: тут остается совсем новенькая зубная щеточка.

— х х х –

Вот и опять маленькое предупреждение. Некоторые критики, присутствующие при предварительном показе изображения, не совсем хорошо помнящие ту эпоху, высказывали подозрение, что автор изображения сам выдумал некоторые детали, чтобы представить изображение как можно выпуклее. Конечно, это неправда. Но я считаю долгом предупредить: вот сейчас вы будете воспринимать некоторые сцены тогдашнего быта. Это не выдумка автора, не сборище таких сумасшедших (12), как выразился один из критиков, а народное празднество. Но советую: немножко заткните, хоть бы вначале, уши пальцами и понемножку потом отпускайте их, чтобы приучить нервную систему и звукам празднества. Так вот оно. Внимание!

Вот, например, развлечения. Оно очень, по-видимому, нравилось нашим предкам. Вы скажете, что оно дико и бессмысленно? И непонятно? – как сказал один критик. –Но непонятного ничего нет. Вот бегают по асфальтовой арене эти тележки с длинными палками, поднятыми к сетчатому проволочному потолку. Из потолка через эти палки проходит в тележках электрический ток и движет их. На каждой тележке, как видите, два сидения и руль, как у автомобиля. Само развлечение, конечно, немножко странное, оно состоит в том, что развлекающиеся стараются изо всех сил столкнуться с другой тележкой. В некотором отношении, действительно, получается впечатление игры не совсем здоровых психически людей. Видите, как они подкрадываются друг к другу, как стукаются, как торжествующе хохочут.

Вот, например, девушка в черном берете набекрень. Прошу немножко внимательно присмотреться к ней, – она будет занимать в нашем изображении довольно значительное место. Лицо у нее совсем не как у сумасшедшей. Довольно заметное, как видите, лицо, немножко бледноватое, смугловатое (чуточку, конечно, подкрашенное), с непонятной привлекательностью, прелестью, сразу бросающейся на каждого. Глаза не совсем обычные, как видите, внешними краями скошены кверху, как у монголок, с бронзовым блеском. Носик слегка туповат, но дерзок. Но особенно на губы прошу обратить внимание, видите, сколько в них жизни, движения, переливания одного чувства в другое (14). Глаза и губы все время живут и действуют у этой девушки. Вот она опасается за ту вон девушку. И глаза ее, – видите, – напряжены, нахмурены, кричат, предупреждают… И смотрите, как моментально все изменилось, как глаза брызжут смехом. У сумасшедших все таки, повторяю, улыбок не бывает. Да и у совсем здоровых –часто ли?

Это, кажется, понимает и вот этот молодой человек в рыжей новенькой кепке. Видите, как он неотрывно следует за девушкой в берете. И смотрите, как широкие губы его повторяют движение девушки, как эти большие серые глаза повторяют движение тех бронзовых монгольских глаз.

Ну, и вы же понимаете, что черный беретик должен и сам вскочить в тележку. Но, если беретик вскакивает, то ясно, что и рыжая кепка должна последовать за ним, хотя этот необдуманный поступок и стоит целых два франка. Надеюсь, мне нет надобности напоминать, что такое были франки, доллары, фунты? (15).

— А вы, сударь, я вам скажу, довольно странный человек. Вы еще не сказали, что влюблены в меня и не спросите, когда и где мы увидимся, чтобы уже целоваться.

Не напоминают ли вам эти оголенные смехом желто-белые зубы дольки чеснока.

— Да, неужели это странно? А вы думаете, что вы так неотразимы, что каждый должен непременно тотчас же влюбиться в вас?

— О, нет. Дело не в моей неотразимости, а в ваших привычках, господа мужчины (20).

— Ну, а я, значит, просто невежлив.

— Вероятно, принадлежите к фашистской организации. Они все такие любезные, вежливые, такие джентльмены.

— Как же так? Я – невежлив, а принадлежу к организации вежливых людей. Непоследовательно, мадемуазель.

— Нет, последовательно. Фашисты, по сути, а не так, как я сказала, вежливы.

— Вы так очень цените фашистов?

— О, очень! Они – такие джентльмены. А вы – разве не фашист?

— Конечно, фашист. Вы из какой организации?

— Я пока к организации не принадлежу, но… А как вас зовут?

— Анри Котто, бухгалтер. А вы?

— Я – Нинета Дюваль. Дактило. Вот и знакомство. На улице. И без влюбленности. Необыкновенно. А все потому, что вы – фашист, что вы умеете уважать честь и достоинство человека. Если б это был коммунист, он непременно сейчас же начал либо пропаганду разводить, либо про любовь говорить (21)…

— Так, пожалуйста, я могу и с любовью…

— О, деланная, искусственная любовь… Фи.

— Ах, искусственная? А вы за пять минут знакомства хотели бы настоящей, до могилы любви? Вы, я вижу, о себе довольно скромного мнения. Может, хотите, чтобы я застрелился от любви. Пожалуйста. Револьвер, кстати есть…

— О, это совсем другой разговор. Браво! Теперь я хочу остаться.

О, вы меня еще не знаете. В меня все женщины моей фабрики и всей околицы влюблены. Но я равнодушен к ним. Я ждал только ту, которая (22) заполнит все мое сердце, которая придет.

— Приедет, лучше сказать. На электрической тележке разве ходят.

— Правильно!… взяв сначала в плен мое сердце.

— Как же можно сорвать у порядочного фашиста кепку, не взяв в плен его сердце?

(При чем же здесь порядочный фашист?)

— Понятно! И всякая порядочная фашистка уже издали чувствует, чье сердце фашистское, а чье нет. Вы же назначите мне свидание, чтобы уже целоваться? Не знаю, выживу ли до завтра.

— О, боже, что же нам делать? Я голодна, как крокодил. А то мы бы сейчас могли начать целоваться. Я вас умоляю, ради всего святого, ради фашизма, выживите до завтра!

(Опять: «ради фашизма») (23).

— Прощай, моя единственная! ДО завтра. Место свидания, конечно, не надо назначать. Зачем? Разве одно фашистское сердце не учует, где другое.

— х х х –

Госпожа Котто знает: когда Анри вот этак размашисто небрежно тянет подошвы ботинок, когда этаким акробатическим движением швыряет кепку на вешалку, вот так молчит и усмехается, значит, что-то там не ладно у него. И госпожа Котто знает, что делать. Спокойно, неторопливо, весело подходит и кладет ему обе руки на плечи (словно шестилетняя девочка на стол).

— Ну, мой крошечный? Что плохонькое случилось?

— Наоборот: хорошенькое случилось.

— Опять какая-то стычка с фашистами?

— Да какая, если б ты знала! С фашисточкой. Сначала, подлая, затянула меня кататься на этих идиотских тележках. А потом в кафе. И ухнули мои последние пять франков.

— Два раза прибегал гарсон из бистро звать тебя к телефону: какая-то Франсуаза будет ждать тебя в девять часов в знакомом тебе кафе.

— Э, потом поем, когда вернусь.

Действительно, словно не вихрем. А бурей подхваченный, – куда же тут есть. Но что же это, господи, за Франсуазочка такая всемогущая?

— х х х –

Франсуаза уже давно выхлебала маленькими глотками (чтобы растянуть время) свое кофе-крем. А Анри все нет (29).

Франсуаза умышленно выбрала самый дальний угол возле лестницы. Как же ей с ее горбатой спиной, с этой втянутой в острые плечи головой вытыкаться наперед, на свет? Правда, люди говорят, что у нее «очень милое» лицо. А Анри даже вот тогда сказал, что ее глаза «чудные», что улыбка «сама прелесть», что зубы такие, за которые самая красивая ведетта отдала бы полжизни. Но… отдал бы за них хоть месяц жизни сам Анри?

— Заставил вас ждать, Франсуазочка? Какая же вы интересная сегодня. Глаза как две зеленые звездочки после дождя. Ну, как? Что новенького?

Ах, да, действительно, ведь она для дела его вызвала. Но, – обрати внимание, – даже дело не приглушает блеск глаз. Еще бы: «Как вы интересны сегодня, Франсуазочка».

— О. Анри, есть необыкновенная новость. Правительство будет производить радио-пушку. Понимаете… Недели две тому в министерство пришли два типа. Такие странные. Немецкие эмигранты. Пришли предлагать свое изобретение. (Франсуаза – дочь швейцара министерства). Изобретение страшное. Такая пушка, которая может убивать за тысячи километров без пороха, без огня. Отец говорит: нажмут у нас в министерстве пуговицу, а в другом пункте земли, ну, скажем, в Индии, или в Австралии, или в Москве происходит страшный взрыв.

— А не говорил отец. Проверяло ли министерство этих немцев? А, может, это просто гитлеровские провокаторы? А, может, простые шарлатаны?

— Проверяли их. Все оказалось, как они говорили. Помните, это очень большой секрет. Вы – свой человек, родственник. И патриот такой (32).

— х х х –

Анри звонит товарищу Лигуру и назначает встречу…

— Но если это правда, то это ведь страшная вещь! Ведь они тогда уничтожат вас в один момент. Ведь прежде всего они уничтожат Москву.

— Значит, вы абсолютно уверены, что… Но на всякий случай: в вашем районе есть какая-нибудь молодая, красивая девушка, член организации?

— Кажется, есть одна… Впрочем…

— Ладно. О радио-пушке никому больше ни слова. Даже своим. Возможно, что мы пошлем вас в Москву.

— х х х =

Но военное министерство все ж таки не коробка сардинок, герметически запаянная, – секрет, конечно, просочился наружу. Просочился, смотрите, десятками искр, разлетелся из єтого кусочка земли по всей планете. И вы заметили? – как от этих искр слегка вздрогнули вот эти острые верхушки в каждом отгороженном кусочке планеты? (35)

Чувствительные верхушки отгороженных кусочков планеты – это их правительства. Но население этих верхушек – в ту эпоху было не многочисленно. Но уж такова судьба их была: все видеть, слышать, чувствовать, предчувствовать, знать, понимать и решать за всю эту массу, за десятки, а то и сотни миллионов. Легко ли? А тут еще вдруг такого рода искра прилетает. Как не вздрогнуть?

— Итак, господа, каждый на земле знает, что ни одно из государств так не жаждет мира всего мира, как наше. И поэтому в наших руках радио-пушка есть залог мира на всей планете. А потому, господа, никто из нас, конечно, не будет возражать против конкретного предложения: всеми средствами, доступными нам, взять это (36) изобретение в свои руки.

— х х х –

А вот верхушка с другого конца планеты. Фигуры, как видите, иные. Насколько там все были высокие, розовые, настолько здесь они маленькие, сухенькие, смуглые, подвижные.

— Господа, если это изобретение, есть реальность, то мы не можем оставить его в руках белой расы. Это будет абсолютное порабощение Востока Западом. Никто горячее и искреннее, чем наш народ, не жаждет мира на земле. Это всем известно. И никто не будет так охранять его, как мы. И потому, господа, наше обладание этим изобретением есть в интересах человечества. Мы должны идти на все жертвы и какой бы ни было ценой взять в свои руки страшное средство мира и войны, свободы и рабства.

— х х х –

— Ка-ак?! Быть под командой кого бы то ни было? Нашему великому народу, давшему миру всю современную культуру, науку, искусства? Никогда. Лучше погибнуть от одного выстрела этой пушки, нежели это унижение и позор. Здесь вспоминали о морали. Но какая же мораль выше, чище, императивнее морали служения своей нации? Какие средства для такой цели могут быть нечистыми? И какая же нация лучше всех обеспечит мир на земле, как не та, которая служила ему всю свою жизнь? И кто посмеет сказать, что обладание этим изобретением не есть наш долг перед нашей нацией и всем человечеством? (37).

— х х х –

А вот еще одна картинка.

— Что?! Два каких-то паршивых жида угрожают нашему существованию, нашей державе, нашей расе. Если эта радио-пушка не химера, не сказка, а реальность, то она будет только в руках самой высшей расы на земле, а не в руках жидов и дегенератов. Либо весь мир полетит вверх тормашками. Если это изобретение есть реальность, то мы будем и должны господствовать на земле, мы, наилучшие, избранные элементы человечества. И мы поведем человечество к настоящему миру, благоденствию и счастию, а не дегенераты и варвары. И хотя бы для этого надо было разрушить весь город, всю страну, а мы вытащим из нее этих двух жидов и приставим их на службу той стране, которая дала этим мерзавцам и жизнь и знания. Убивать их? Нет! Живыми вместе с тайной их изобретения доставить их сюда. Сначала пусть отдадут нам то, что нам следует от них. А потом пусть получат то, что заслужили.

— х х х –

И, наконец, еще одна верхушка.

— Так что, товарищи, вопрос об овладении этим изобретением – это вопрос о нашем и всего мира существовании. Ибо ясно, что это изобретение в руках капиталистического господства будет означать неслыханный расцвет империализма одной части капиталистического мира (Не говоря уже об уничтожении нас, социалистического государства) (38). А потому это будет означать постоянное состояние ненависти, борьбы, скрытой м открытой войны. Настоящий мир на земле, настоящее братство народов, настоящее счастье и благоденствие! Да кто же, черт побери, в самом деле может лучше обеспечить мир на земле, если не тот общественный класс, который только это и имеет целью своего исторического существования. Только мы, товарищи, можем дать истинный мир человечеству! А потому мы должны, мы обязаны, наш исторический долг овладеть этим чудовищным средством силы, попавшим в руки буржуазии. Чего бы, каких бы жертв нам это ни стоило!

— х х х –

— Ну-с, глубокоуважаемый господин ариец, что же вы скажете теперь? По скольку же дней теперь у вас не бывает самой сухой крошки во рту? Что? Вы молчите? Кто называл идише коп фразерской головой? Надеюсь, вы не станете отрицать, что мы достигли нашей цели? Мы достигли уже большего. Вы замечаете, как с каждым днем умножаются вокруг нас эти подозрительные личности-шпионы или охранная полиция. А эти как бы случайные фотографирования нас прохожими (39).

— х х х –

Профессор философии Даниель Брен, как видите, в нерешительности: бог его знает, что надо надеть для этого особенного визита к королю? Позвать разве Кристину? Но ведь будет, как и вчера, разговор о гонораре.

Позвать Сюзанну? Но ведь эта коммунистка нарочно начнет советовать такое, чтобы «унизить монархию»…

— Кристина, как ты думаешь, что мне следует надеть для этого визита?

Госпожа Брен уже наверное имеет разрешение вопроса, но делает вид, что усиленно думает. Глаза у нее – вы видите – небольшие, быстрые, острые, всевидящие. У нее все –обратите внимание, немножко заостренное: глаза, нос, губы, подбородок, даже уши. В ту эпоху наблюдалось одно явление: люди, жившие вместе много лет, часто даже физически начинали походить друг на друга. Но у Бренов такого сходства нет.

— Я думаю, Даниэль, что следует надеть мундир. Это – официальный прием.

Ах, какой там король. И такая там проповедь. Все это так мало, так ничтожно в сравнении с этим, таким отвратительным, стыдным, страшным и непреоборимым. Пропадай все, но нет сил.

И смотрите, с какой яростью швырнет теперь себя к столу профессор Брен. С какой ненавистью и отчаянным вызовом хватает он окурок из пепельницы.

Боже, если бы его видели его ученики, его последователи, как он, профессор философии, учитель жизни лежит в кресле и мучится… С того самого дня, как он бросил курить, он, собственно, по-настоящему живет только этим, а не чем иным. Университет, наука, проповедь, король, все это второстепенно. А легче пойти на геройский подвиг, на великое страдание, на смертные самопожертвование, чем месяцами бороться с малой (47), не въевшейся в тебя страстью.

Но чтобы в дальнейшем изображение было яснее, необходимо на небольшое мгновение вернуться назад месяцев за пять от этого.

Вот королевская спальня. Обыкновенная сухость, неуютность пышности и аляповатой роскоши.

Но под этим обычным балдахином на обычной громадной королевской кровати не совсем обычная королевская фигура. Это, как видите, обыкновенное человеческое тело, очень худое, очень изможденное, очень бледное. Замечаете, какая тонкая, словно кожица детских пузырей, кожа на скулах, носу, на лбу и как она тускло блестит. Но обратите внимание: несмотря на эту мертвенность лица, на нем все же чувствуется какая-то усмешка.

— Пожалуйста, прочтите мне еще раз письмо этого оригинала.

— Охотно… «Ваше Величество! Прошу простить мне мою смелость, но я больше не могу воздерживаться от того, что считаю своим долгом. Я внимательно следил за всеми бюллетенями вашей болезни. И чем далее, то яснее вижу, что она очень похоже на ту болезнь, которой я сам болел два года тому назад. И моей болезни, как и вашей, официальная наука не могла поставить диагноз. Но вот уже два года, как я вылечил сам себя.

И потому мне кажется, что я имею некоторые основания (а также и долг) предложить Вашему Величеству, мой способ самолечения. По Вашему желанию я немедленно явлюсь и изложу свой опыт.

Проф. Философии Даниэль Брен» (49).

— Я, дорогой, питаю большое доверие к проф. Брену. Брат такого значительного человека, главы всего нашего финансового и промышленного мира, не может быть ни шарлатаном, ни легкомысленным человеком (50). Я уверена, что он, как и миллионы людей, горячо любят, даже обожествляют тебя. Ты помнишь, какими овациями, какими взрывами любви и обожания приветствовал тебя народ в день твоего двадцатилетнего юбилея? Кто их заставлял. Ведь никакой диктатуры у нас, слава богу, нет. Никакого принуждения любить и хвалить кого бы то ни было у нас не имеется. И никто не сгонял ни голодом, ни угрозами, ни полицией массы народы на улицы, а между тем, в этот день (это даже левая пресса признала) было больше миллиона народа! Чем это объяснить? С одной стороны, трон, монарх, деспотизм, а с другой – пролетариат, свобода, социализм, а все вместе: любовь и обожествление. Это просто какая-то фантастическая шарада. Противоречие вопиющее.

— Я тебе скажу – чем. Авторским чувством. Наш милый народ при помощи целого ряда довольно радикальных средств, революций, саморезанины, самоуничтожения, гильотин, расстрелов и тому подобного в конце-концов сконструировал себе такую королевскую власть, какая ему, наконец, нравится. Плоха ли, хороша ли, никчемна ли, это не важно. Главное – это то, что она – его творение. И конечно, каждый член народа, будь-то даже социалист или коммунист, не желает отказываться от своего авторского права. Я –живой трофей, живой монумент их боям, их революциям. Я, наконец, их общая собственность. А люди, как ты знаешь, даже социалисты и коммунисты, питают большую склонность к собственности, любят ее и гордятся ею. Вот, голубка, откуда эти крики, овации, письма (52)…

— Господин профессор Даниэль Брен!

— Мой метод, ваше величество, совсем прост. Главное у вас это то, что вы не перевариваете никакой пищи? Да? Постоянная слабость, разбитость, похудение. Полная апатия? Мрачные настроения?

— Да. Но позвольте вам сказать самое главное. Я –не болен. Но я и не здоров. Что я лежу в кровати? Это так, для проформы. Но я могу двигаться, думать, даже читать. Но это все ничего не стоит и… ужасно скучно. Это главное. Ужасно надоело все это.

— Я со всем этим знаком. И, конечно, мысли о самоубийстве. Разрешите перейти к изложению моего способа лечения. Это – определенный режим питания. Больше ничего. Я сначала посадил себя на двухнедельную голодовку. Только пил чистую воду. Затем я в продолжении трех месяцев питался только апельсиновым соком. И то не чрезмерно: 6 –9 апельсинов (55). А после трех месяцев такого режима я начал употреблять и другие фрукты – орехи, зерна и овощи. И только преимущественно в сыром виде. Через четыре месяца я уже начал прибавлять в весе, а читать лекции и работать, как следует, я начал уже через три месяца. С этого времени я живу только на этом режиме (56).

— Мне ваш способ, скажу совершенно искренне, нравится. Нравится эта простота и ясность. Итак: скажи, дорогая, повару, что он может отдохнуть от тех замысловатых блюд, какими его мучали господа врачи. Я начинаю наше лечение завтра (57).

— Дорогая, тебе никого не напоминает профессор Брен? Вспомнил: Дон Кихота. Маргарита, ты можешь целиком на него положиться.

— На Дон Кихота? Вот на кого я меньше всего хотела бы полагаться.

— Но это ведь Дон Кихот – реалист, не тот фантаст. Это – созревший, опытный, обоснованный. Издание исправленное и модернизированное. Это самый надежный из врачей и вообще борцов против всякой нечисти. Я вот уже чувствую себя лучше.

— х х х –

И вот лечение производится. Но королева все же не может согнать с лица выражение напряженного беспокойства.

Король про себя усмехается: Дон Кихот – хитрый, знает, как ее успокоить. Почти каждый день он подпускает ей маленькую лекцию о суггестии, автосуггестии, сознании, подсознании и таковым способом, что милая Маргарита готова слушать с таким благоговением, с каким королевы предыдущих веков слушали лекции священников об ангелах, дьяволах, святых, грешниках, о рае и аде. Потому что и это такое же таинственное, загадочное и жутковатое и подающее надежду.

— Ах, ваше величество, мы слишком много власти приписываем нашему сознанию и слишком умаляем значение нашего подсознания. А что такое по сути наше сознание? Да ведь это младенчик по сравнению с подсознанием. Оно родилось у человечества тысяч пятьдесят лет тому назад, ну пускай, сто. Но ведь это же ничто в сравнении с миллионами лет существования человека на земле. Человек жил и до сознания. Жил, боролся, развивался. Кто же управлял его жизнью? Да вот это самое подсознание наше, ваше величество. Подсознание – это старая душеприказчица (59) или лучше: старая экономка человечества. А сознание – это маленький барчук, получивший наследство после родителей. Что он знает этот ребенок? Почти ничего. Да, он учится по школам. Старая экономка к этому относится с уважением. Что ж, пускай развивается. Но заведовать громаднейшим имением организма человека, с миллионным населением, куда тут ребенку… Нет, тут лучше всего положиться на старую экономку и не мешать ей ни сомнениями, ни опасениями. Да, ребенок гениален. Но как и в большинстве случаев, что гениально, то отдает дегенерацией. И поскольку гений этого барчука полезен нам, настолько он и вреден. И главным образом тем, что разъединяет нас со старой экономкой –вселенной природой. Надо быть в наибольшей согласованности со старой экономкой, как внутри себя, так и в природе. Вот и в вопросе о питании всей коммуны человеческого организма наш самонадеянный и гениальный дегенерат много принес нам вреда. Он внес извращенность в наше питание. Он разорвал со старой экономкой и стал самостоятельно кормить коммуну. Миллионы лет до сознания человечество жило на планете и не знало, что такое огонь, что такое кухня. А ежели не знало, то, значит, и мяса не ело, как не ест и не может его есть, например, наша ближайшая кузиночка –горилла. А ведь эта кузиночка, питающаяся (60) исключительно фруктами и орехами считается самым сильным и грозным существом среди всего животного мира, не исключая льва и тигра. И вот это есть самый настоящий критерий, самый надежный и верный. Я на кузиночку-гориллу полагаюсь в данном случае больше, чем на всю вашу медицинскую науку, гениальную, полную сомнений, противоречий. Горилла тем, главным образом, сильна, что она в полном согласии с самой собой и с природой. Нам надо вернуться к согласованности с нашей великой, миллионновековой экономкой. И наш режим есть первый шаг в этом направлении. Это направление медленно, но верно будет возвращать вас в то состояние здоровья, силы, веселости духа, которое есть у всех животных. Человек –это самое больное, а потому самое унылое, самое безрадостное, самое злое существо на земле!

— х х х –

И действительно, так оно и происходит, будто проф. Брен – могучий чародей и волшебник (61).

А вот и осень уже идет. Раньше осень очень угнетала короля. А теперь вот как он весело-иронически, самоуверенно смотрит сквозь окно на грязно-синие громады туч да и на зеленый газон, усыпанный золотыми монетами мелких листьев.

А проф. Брен все подкачивает и подкачивает в него этой веселости.

Вот и теперь он стоит перед королем и королевой, слегка согнувшись от роста и почтительности, и заливает их своей улыбкой и оплетает своими жестами, словами, искренностью, верой, страстью.

— Ах, ваше величество, чем дальше живу, тем глубже вдумываюсь, то все яснее вижу, какое место в жизни отдельного человека и всего человечества занимает еда. Еда, важнее всех политик, всех войн, всех реформ, всех наук, искусств, всех религий. Я не говорю уже о том, что без всего можно обойтись в жизни – без науки, политики, религии, а без еды нет. Это – трюизм. Нет, я говорю о том, как еда человека, если она у него и имеется, есть главная причина его несчастья (62). И чем лучше его еда, тем он несчастнее. Это –трагедия. Почему Франция, другие т.н. цивилизованные, передовые народы так заметно вырождаются? Потому что они «хорошо» питаются. Люди высокой политики, науки, искусства обыкновенно смеются надо мной, когда я говорю им, что еда, способ питания является самым важным современным вопросом. Что мне от этой философии, науки, политики, промышленности, если я – вечно больной. А ведь таков удел девяносто девяти процентов всех цивилизованнейших людей на свете. А ведь по норме природы мы должны жить все 150 лет легко, ясно, бодро, в полном здоровье до смерти, значит счастливо (63). Человечество отравлено с того времени, как оно было вынуждено какими-то катастрофическими причинами есть мясо вместо фруктов. А к этому мясу избалованный барчук прибавил еще наркотики всякого рода: алкоголь, никотин, морфий, опий. Ах, ваше величество, ерунда все эти современные диктаторы! Они много кричат о новой эпохе, о счастье, которое будто бы несут своим народам и всему человечеству. Глупости, никакой новой эпохи, никакого счастья ни с каким даже социализмом или коммунизмом они человечеству не принесут. Я недавно прочитал перевод статьи одного русского советского писателя. Он восторженно описывает, как советские народы будут счастливы при социализме, как они «хорошо», шикарно, роскошно будут жить и питаться: у каждого члена тех народов будет всегда шампанское за обедом, самая лучшая икра, мясо, балыки, дичь, изысканное печенье, сладости. Самые лучшие сигары. Ах, идиот наивный! Да ведь это как раз то, что, главным образом, отравляло и отравляет человечество… Только тот диктатор был бы действительно благодетелем всего человечества, великим реформатором, настоящим революционером и даже настоящим богом, который изменил бы способ питания людей, вернул бы человечество к чистой природе. О, этот диктатор, действительно перевернул бы всю жизнь человечества, действительно создал бы новую эпоху и остался бы в его памяти на века. Все эти Гитлеры, Сталины, Муссолини, все они (64) исчезнут из памяти людей через какие-нибудь десятки, максимум сотни лет. Более всего, даже всех основателей религий: Буд, Христов, Магометов тот реформатор затмил бы собой. Только тот, кто переломит жизнь человечества на две половины, кто возвратит ему здоровье, тот будет единственным во всей сознательной истории людей. Того человечество поставит выше всех своих богов и пророков.

— х х х –

После этого разговора выздоровление короля начало происходить таким быстрым темпом, что вызвало даже некоторое беспокойство у королевы: слишком уж чудодейственно. До лечения он особо не интересовался какими-либо конкретными государственными вопросами (66). П теперь даже велел подать все тексты Конституции, Свод законов, целую кучу книг и документов. Он заявил вдруг королеве и премьер-министру, что он уже настолько здоров, что может показаться народу.

Что было совсем тревожно, что показаться он хотел не на балконе, как обычно делал, а на самой дворцовой площади, посреди толпы. Да к тому же еще никакой полиции, охраны –несколько комиссаров для установления порядка да и только.

И все это говорилось и делалось с обычной иронически-снисходительной усмешкой. Только теперь она была не безжизненной, не блеклой, не насильственной, а свежей, веселой, живой. Казалось, что на время болезни он отдал ее в химическую чистку и теперь она была обновленная, без единого пятнышка (66).

— х х х –

Так вот через два дня должен состояться этот особенный визит к королю. Но сегодня у Бренов семейный праздник: годовщина смерти их отца. Важный, торжественный день. Однако сегодня проф. Брен отчего-то этой важности и торжественности не замечает. Ведь все будут курить. И все будут есть те блюда и пить те напитки. Которые десятки лет жили с ним. Для него все они умерли. И будет он, как и в прошлом году. Сегодня одинок среди всех, чужой им.

Но надо идти к ним и быть спокойным, торжественным, философски (профессионально!) благодушным, а главное: действительно – последовательным и «согласованным с собой». Это обязательно (67).

Хорошо ли сделал отец, завещав в спокойствии и торжественности проводить этот день? Не выйдет ли: в беспокойствии и лицемерии.

— х х х –

Но в столовой, как видите, торжественность соблюдена:

Люди, правда, менее торжественны, в особенности Морис Брен. Госпожа Брен в этом не сомневается. Ей кажется, что он умышленно надел эту коричневую бархатную блузу с черным бантом. Умышленно, несомненно, не побрился. Да и вообще у него много всякой умышленности и претенциозности. Верхнюю губу бреет, а также щеки до самого подбородка, но на подбородке для чего-то оставляет длинную бороду. В Мефистофеля играет? И потому, вероятно, и эта постоянная, извилистая, презрительная усмешка и этот (68) тяжелый взгляд из-под нависших бровей. Впрочем, иногда казалось, что все это происходило потому, что он был, по существу, человеком застенчивым, несмелым, изуверенным в себе.

— Ну, мама, мы будем обедать или нет?

— Ах, Сюзанна, у дяди важное дело.

— Дядя Поль мог бы хоть сегодня, на несколько часов прервать свое делание денег. Мне совсем не доставляет удовольствия голодать целый день ради того, чтобы дядя Поль выжал из кого-нибудь лишнюю сотню тысяч франков.

— Я прошу тебя, Сюзанна, быть приличной!

— При чем же здесь приличия? Дядя Поль не Гитлер у нас, чтобы…

— И не Сталин! (69).

— х х х –

Ест Морис сегодня необычно, у него нет силы (70) остановить дрожание пальцев, эту жадность…

Вам тягостно, мучитель видеть, как жалко дергается от жалости эта мефистофельская борода. Где-то внутри себя он обливается жгучим стыдом, но эта сила, рычащая в нем, хватающая куски, сильнее и стыда, и самолюбия, и его самого.

В этом году у него нет сил даже на ту насмешку, с которой он эти два последних года отмечал «сепаратизм» Даниэля. И в этом году перед Даниэлем стоит графин с водой и три тарелки: одна с намоченным зерном кукурузы, другая с салатом, а третья с фруктами –весь его обед (71).

— х х х –

— Так ты, значит, Симонна, говоришь, что спасешь человечество? И ты Робер?

— «Человечество»! Ха-ха! Как помпезно, грандиозно звучит это слово. А в действительности что за ним? Да ничего помпезного и грандиозного. Сборище отдельных лавочников, мастеровых, полицейских, министров, солдат и т.п. И прекомичная, господа мои, выходит ситуация к 99% этого сборища вы относитесь в лучшем случае равнодушно, а в худшем –презрительно и снисходительно, что там какой-нибудь консьерж, мужик да даже рабочий. Что там какой-то отдельный Иван? Ерунда. Но – обратите внимание! – к сборищу этих Иванов (72), к коллективному Ивану, к Иванищу, о, совсем иное отношение. Тут моментально появляется и страшное почтение, и любовь, и страх, и боготворение. Народ, нация, отечество, класс, у него масса всяких титулов, имен, форм, у этого Иванища. А главное, конечно, это – «Че-ло-ве-че-ство!». А что еще комично выглядит у вас, господа мои, так это то, что вы ставите себе в большую нравственную заслугу служение этому Иванищу при полном равнодушии к отдельным Иванам. Вот что уморительно. Ми – жалкие обыватели, эгоисты, мещане, буржуа. А настоящие люди –это те. кто печется об интересах Иванища. Кто герой? Тот, кто кладет свою жизнь за Иванище. О нет, Иванищу наплевать на мое здоровье, силу, красоту, счастье! Нет, ты принеси ему в жертву и свое здоровье, и силу, и жизнь, вот тогда Иванище соизволит усмехнуться своими жирными губами и назвать меня «хорошим человеком». И ведь как же вы гордитесь, как радуетесь этой улыбке, вот что презабавно. Обратите внимание: не Иванов, а Иванища. Иванам можно причинять всевозможные страдания, их можно истязать, морить голодом. Убивать в войнах и революциях миллионами, можно быть по отношению к Иванам страшным преступником, палачом, изувером, как все эти ваши Ленины, Сталины, Гитлеры, тому подобные спасители человечества, а по отношению к Иванищу они – герои, великие, замечательные люди. Вот и вся ваша нравственность. Хе, хе, хе! (73).

А вот тоже забавный примет этого самого абсурда. Мои товарищи-художники с страшным презрением и насмешкой относятся к оценке их работ «лавочником и консьержем», этих отдельных Иванов. Но, боже, как они дрожат перед сценой сборища Иванов, нации, общества, народа! Перед Иванищем, как пресмыкаются перед ним, как добиваются его улыбки, как гордятся ею. А эти всякого рода честолюбцы, эти политики, писатели, артисты и т.п. служители человечеству? Это –люди с гипертрофированным инстинктом пресмыкательства перед коллективом. Они на что угодно готовы ради этой улыбки Иванища, на всякое преступление, на всякую мерзость, на всякое страдание собственное и чужое. А пресса, критика, общественное мнение? Господи, как они трепещут перед этими бичами. Но вы думаете, им страшно мнение, оценка отдельного критика, отдельного Ивана? Ххе! Да плевать им на мнение отдельного Ивана, как бы он ни был умел, справедлив, если его мнение не напечатано. Но мнение, оценка (74), высказанная даже каким-нибудь ничтожеством, бездарнейшим писакой публично, перед Иванищем приводит беднягу в ярость, отчаяние, горе.

А вы сами, мои милые высоконравственные спасатели человечества? Вы то не дрожите перед критиком Иванища, как щепки? Страшно ведь, Робер, что скажет о тебе твое Иванище, если ты, фашист, будешь любить его? А ты, Симонна? Что скажет твой Иванище, пролетарий, если не отдашь ему по меньшей мере своей молодости и здоровья? (75).

Вот еще замечательное чучело-Иванище. По-том-ство! Потомство, история, будущее поколение! Вот где оказывается самым наглым образом этот вопиющий обман бедных Иванов. От мнения, от оценки современного Иванища зависит, скажем, благосостояние отдельного Ивана. Слава, власть, известность, «служение человечеству» не всегда платоничны, в большинстве случаев оно сопровождается изрядной толикой материальных и иных благ. Ладно. Пускай. Скажем, Иванище в этих случаях подкупило их, подсластило. Хорошо. Но почему бедные Иваны стараются, чтобы после смерти их, когда эти блага уже не действуют, их не забыло это самое Иванище, потомство, история, поколения? Зачем им это? Для чего, вы думаете, стараются такие наши Иваны, как Ленин, например? Для власти, почета, из любви к Иванам? Да они обыкновенно самых близких своих Иванов презирают, а уж о дальних и говорить нечего. И властью они не наслаждаются, и роскошью не пользуются. А миллионы отдельных Иванов душат во имя «счастья человечества», как тараканов, чтобы будущие Иваны могли сказать: «Вот когда-то существовал Ленин». Больше ведь ни для чего. Чтобы его записали в историю… А вот недавно читал… Один Иван журналист произвел анкету о знаменитых людях, недавно умерших. И ты знаешь, как помнят у нас здесь в Европе Иваны об этих Лениных? Какую только чепуху не отвечали эти милые Иваны, ради которых так старался бедняга Ленин. Вплоть до того, что он был каким-то китайским генералом-монархистом. Стоило душить миллионы современников ради такой памяти (76). Но будьте уверены, что и Сталин, и Гитлер, все прочие славолюбцы не большего достойны.

— Ошибаешься, дядя! Сталин никогда не будет забыт человечеством, ведь у них не простой Иван, а особенный. Единственный на все времена и поколения. Это даже и не человеческий Иван, а Иван бог. Спроси Симонну. Она ответит.

— Она ответит, что ты – Иван дурак и фашист.

— Нет, Робер, ты – не прав. Что касается Сталина ли, Гитлера ли, Христа или же самого Саваофа, то тут дело обстоит иначе. Был, есть и вечно будет у людей только один настоящий бог – это – Иванище. Все иные боги, все религии были созданы Иванищем для Иванов ради своей пользы. Разве Иванище не брало под свою защиту бога Саваофа? И разве не жгло оно на кострах и не предавало всяческим мукам тех смельчаков, которые пробовали не верить в эту выдумку Иванища? А разве вся жизнь отдельного Ивана не есть совершенное рабство у Иванища. Что такое подвиг? Что добро? Что зло? Все только отражение интереса Иванища. Все для него, ради него, через него. Без Иванища никакой ни морали, ни добродетели, ни греха нет. Да вообще ничего, никакой жизни для бедного Ивана нет, не исключая всех его храмов, религий, богов. Какой там Сталин. Жалкий жрец бога Иванища! Но что уморительнее всего, что все это: и мораль, и добродетель, и порок, и геройство, и дьявол, и все религии, и боги –все это только простое проявление простого инстинкта вида. Инстинкт стада, только и всего. Ваши милые вожди могут быть мразрейшими негодяями в нравственном отношении и в то же время быть т.н. великими людьми и героями. И заметьте, каждый диктатор –это помесь спекулянта и шантажиста на несчастьях своего народа с палачом (78)…

— А скажи, Морис, кто несчастнее из вас: ты или же каторжник?

— Ну, допустим, что не я.

— Так вот наш Поль, голубчик, каторжник. Ты помнишь, когда-то в английских тюрьмах была такая кара для преступников: их ставили на громадное колесо и пускали то колесо в ход под ними. Каторжники должны были прыгать с одной ступеньки на другую, чтобы не упасть и не быть раздавленным тем колесом. Так вот эти магнаты капитализма, вот эти бедные короли напоминают мне вот тех каторжников. Они должны прыгать со ступеньки на ступеньку, с миллиона на миллион. Потому что колесо капитализма вертится под ними без остановки и если какой-нибудь их них упадет, то оно его моментально раздавит (81)…

… Я плюю на вашу необходимость и на все мнения вашего Иванища. Я одинок? Да я горжусь этим. Иванище задушит, раздерет , растопчет меня за это? О. Я знаю, что оно самолюбиво, тупо, мстительно, свирепо, жестоко, беспощадно, что за малейшее оскорбление оно рвет на куски Иванов. Но я, Морис Брен, плюю ему в рожу. А что дальше? Смерть? Дак и на смерть я вашу плюю. Чем еще может испугать меня Иванище? Муками, голодом морить меня будет? Унижением? Извините, этого я нему не позволю. На револьвер миллионов не надо. Мучить себя я уж не позволю.

— Но этот револьвер-то ты все таки у Иванища возьмешь? И хлеб тоже? И картины-то свои ты все ж таки для Иванища пишешь, а не для самого себя?

— Картины?! Мои нынешние картины? Да ими я как раз и плюю в морду вашему Иванищу… По существу, внутри себя я не раб, как вы, я независим. Я – свободен. И никакому Иванищу нет возможности отнять у меня (84) этой моей свободы!

— Брраво, Морис! Вот это настоящая последовательная согласованность с собой. Признаю! Любовь к человечеству? К Иванищу? Так любите же действительно до конца, раздерите сами себя, изрубите себя на бифштексы и зажарьте сами себя для Иванища. Где же твоя проповедь, Даниэль?

— Моя? Да она при мне, Морис. Но только я никаких самобифштексов не проповедую. Иванище во мне, я в нем. Что касается самоподжаривания, то с этим, миленький, адресуйтесь к молодому поколению.

— Да и то, дядя Морис, не сюда, а вон туда, к коммунизму (85).

— Кто бы говорил, а кто бы помалкивал. Гитлеровский холуй!

— А ты чья? Сталинская? Вот это у них самые их сильные аргументы: холуй, лжец, негодяй, сволочь!

— И таки лжец!

— Лжец? Нет, голубушка, если уж кто лжец, то пальма первенства принадлежит вам.

— Нам лгать незачем.

— А вам зачем?

— А затем, что вы уже восемнадцать лет лжете. Восемнадцать лет тому назад вы лживыми, обманными обещаниями вовлекли русский народ в преступную и мучительнейшую для него авантюру. Восемнадцать лет вы должны еще больше лгать, чтобы поддержать свою ложь, чтобы оправдать, обелить, спасти себя от ярости народа и истории. И поэтому все средства такого колоссального государства, как Россия, вы употребляете на эту ложь. И она получается небывалой в истории человечества по размерам, по виртуозности, по наглости, по цинизму. Ваши потомки будут действительно изумляться. Все в вас ложь. Все беспристрастные свидетели, бывшие в России, свидетельствуют об этом. Все декорация, все видимость для обмана своих народов и народов Европы. И при этом страшная, неслыханная спекуляция и шантаж на чувствах дураков и слабых людей, верящих в социализм. Если они не верят, то тоже лгут, потому что как же: разоблачать кремлевских лжецов – это, мол, действовать во вред социализму. И таким образом совершается чудовищная, планетарная, преступнейшая ложь (86). Главное: наглая ложь в глаза своим массам о благородстве, о счастье, тем самым массам, которые 18 лет живут в грязи, убожестве, полуголоде, а то и голоде. В постоянном страхе, рабстве, трепете. Живут и пикнуть не смеют, и сами еще восхваляют своих мучителей. Вот это, действительно, надо уметь сделать такую ложь. А ты нас во лжи укоряешь.

0 Действительно, более наглой лжи, как эта, трудно услышать. Ты, действительно, фашистская мразь, негодяй!

— Дети! Ради бога, довольно!

— Не беспокойся, Кристина, они еще не дерутся. Весь мир теперь грызется. Мы только верно отражаем то, что происходит везде. Недавно мир топтался в фокстротах. И мы топтались. А теперь даже в дансингах фашизм и коммунизм грызутся (86а).

— Мама! Дай мне раз и навсегда сказать, что я думаю об этом грязном типе. Ты даже не фашист. Ты – просто неограниченный ничем эгоист. Тебе только миллионы дяди Поля интересны, а не та даже фашистская родина… Довольно, мне надоели эти ежегодные встречи с этой жирной свиньей, нафаршированной миллиардами. Идем, дядя Морис. У меня к тебе дело (88).

— Я хочу просить у тебя прощения за то, что так затянула свой долг.

— Долг? Мне? Ты?! Когда?

— Я в прошлом году пришла к тебе в ателье. Ты был очень занят. Я попросила у тебя взаймы… сто франков (89)… А потом. Дядя, я хотела просить тебя позволить мне посмотреть на твои картины.

— Мои картины? Пожалуйста (90).

— х х х –

— Я дала слово папе, что приеду к вам на завтрак. Но я же не могла. Я ведь исполняла его собственные поручения. Я скажу, в чем дело. Это – страшный секрет! Это радио-пушка… Шик: нажала кнопку и где-то половина Нью-Йорка летит в воздух. Вы же, конечно, знаете, что это папа нашел радиоинженеров? Нет? (92). Папа – раз-два. Сколько надо? Сто тысяч? Двести? Все расходы мои. Только предоставьте государственные лаборатории». Но теперь надо очень беречь этих инженеров, потому что их может перехватить другое правительство.

Папа говорит, что ему надоело быть вдовцом. Он намекает, чтобы я дала ему разрешение на брак с его Алиской Гренье. Ого, дудки! Иметь на шее мачеху, покорнейше благодарю! Но, представьте себе, я, кажется, эту Алиску убью. Я нашла ей такую конкурентку, что… Вы понимаете, папина идея такая: надо, чтобы этот инженер-изобретатель был в руках нашей женщины. И папа поручил мне найти такую женщину для инженера. И я нашла (93). Красавица. Папа как увидит ее, так Алиске моментально будет чистая отставка… Но куда же вы, тетенька?

— А мы, дорогая, выйдем только на несколько минут, нам надо поговорить с дядей.

— Милая тетушка, я ведь понимаю: они вышли, чтобы оставить нас вдвоем. Она всегда делает это так трогательно, что… просто… что мне просто стыдно. Но факт: если б она знала все… Ну, целуй же! Да что с тобой сегодня? Ты встаешь?

— Неловко. А затем… Я хочу с тобой серьезно поговорить.

— Правда? И я! Слушай, Робер, ты знаешь, я нашла!

— Что нашла? (94)

— Угадай… Ну, глупый, партнершу для треугольника. Если бы ты ее видел. Необыкновенная! И уже согласилась.

— Долго ли мы еще будем скрывать нашу любовь?

— Столько, сколько захотим. Навеки.

— Я прошу тебя быть серьезнее.

— Ах, ты должно быть опять о браке? Брак! Ужас! Никакой тайны уже не будет. Разве наш «Лопушок» не уютен, не приспособлен даже для любви вчетвером? Зачем же брак? Я не понимаю?!

— Ну, хотя бы затем, что я хочу иметь тебя безраздельно, всегда.

— Зачем?! Это означает, что вместо папы я буду иметь тебя в качестве контролера. А ты ведь сам говоришь, что не позволишь мне заниматься любовью с кем я захочу.

— Никогда!

— Ну, вот видишь! Как же я могу выходить за тебя замуж?

— Значит, ты меня не любишь. Все это ложь и… разврат. Значит, я только средство развлечения и удовольствия, а не…

— Ну, конечно. А как же иначе (95). Разве брак усилит удовольствие? Наоборот. Ты, значит, меня не любишь, если хочешь уменьшить любовь. А к тому же еще хочешь иметь на меня права. Дай слово, что буду иметь полную свободу.

— Дать согласие на любовников?

— А у тебя разве нет любовниц? А мы не устраиваем треугольников с другими? Так тебе можно, а мне нет. Кажется, звонок! Папа приехал! Хочешь завтра в четыре в «Лопушке»?

— Хорошо. Но мы наш разговор закончим.

— Ну, Симона, я тебя умоляю. И вас, Морис, не устраивайте скандала. Идемте!

— Ах, мама! Это – несогласованность с собой: здесь обниматься и целоваться (96), там ругать… своего врага…

— «Врага»! Да какой же Поль враг тебе? Ты с ума сошла!

— х х х –

Да вот она и обнимается, как видите, идет по улице совсем не так, как ходили обычно пьяницы. Все тоскливо: и этот теноровый печальный одинокий звон из какой-то церкви, и то, что небо синеватое, что снег на крышах тоже синий, что стены домов какие-то угольно-черные. А эти пунктирные молочно-оранжевые линии уличных фонарей разве не навевают непонятную тоску? (99).

— х х х –

— Ну, господин профессор, я должен поговорить с вами об одной очень важной вещи… Я решил изменить характер питания народа. Что вы скажете?

— Я не смею сомневаться, что вы говорите это совершенно серьезно. Но вы отдаете себе отчет в том. Какая это громадная и трудная задача?

Какая усмешка у короля, обратите внимание.

— Да, отдаю. Если я хочу быть действительно полезен своему народу. То я должен вернуть ему здоровье, как вернул себе.

— Что же именно вы хотите произвести, ваше величество?

(Вы замечаете, какой робкий и вмиг охрипший стал голос у Брена?)

— Ваше величество, без особенной подготовки, без особенной мобилизации сил нельзя выступать в поход против этой силы.

— Какая же такая особенная мобилизация? Не понимаю.

Вы слышите эти нотки холодка и нетерпения в голосе короля?

— Мобилизация духовная, главным образом… Мы совсем даже не подготовлены (106). У нас вообще нет никакой морали, т.е. системы поведения человека. Старая мораль, отжила, вышла из употребления. А новая еще не образовалась. И мы живем стихийно в нравственном отношении, неорганизованно, нецелесообразно. У нас нет никакого морального критерия. Главная заповедь: должна быть согласованность с собой. Что это такое? Что проповедуешь, сам исполняй. Слово должно быть делом (106). Только с этой заповедью можно браться за эту задачу. Ибо без свободного следования за вами никакие законы, принуждения в этом деле и чего не сделают.

На короля, вы видите, эта речь, эти жесты, тон голоса произвели свое действие.

— Гм. Да. Может, вы и правы. Но… Гм. Любопытно. Ваша семья живет, конечно, так же, как и вы?

— О, нет, ваше величество, мои самые близкие люди не идут за мной. Жена –очень консервативна., а дети – очень революционны. Дети, активные дети, ваше величество, всегда идут против отцов. Это – закон (109). Если отцы атеисты, дети жаждут религии. Если отцы религиозны, дети – атеисты. А все по этому закону согласованности с собой (110).

— А вот моя семья приняла мой новый режим и вообще всю новую жизнь. Никто из нас уже ничего иного, кроме фруктов и овощей, не ест.

И король, – вы думаете? – не может сдержать своего превосходства и гордости (110).

— Если на пути к осуществлению этой задачи мне встретятся препятствия, я буду с ними бороться до конца, хотя бы это была и т.н. «народная воля» в образе парламента, правительства, конституции. Если бы мне для этого необходимо было прибегнуть к государственному перевороту. Я это сделаю. Я буду последователен до конца. И пусть судит меня история… Мы введем в программу нашей партии первый и главный пункт: заповедь согласованности с собой и последовательности до конца.

— Но… много ли будет настоящих, искренних людей в такой партии? Боюсь, что очень немного (113)…

Да, социалисты и коммунисты на какой угодно режим капиталистов и фашистов не согласятся, лишь бы у них не отнимали удовольствия и наслаждения от еды (114).

— А вы будете помогать мне?

— О, ваше величество, всей кровью моей, всеми нервами, всей жизнью!

— Я такого и ждал от вас. Между прочим, профессор, как вы думаете: Дон Кихот был согласован с собой?

— Дон Кихот? Да это ведь один из самых согласованных с собой типов в мировой литературе. Ведь он веру свою готов был смертью своей подкрепить. Привлекательность Дон Кихота в его вере, такая вера была тогда у всех, а в этой активности его, действенности его веры, в фантастичности осуществления этой веры, фантастичность –это только самая последовательная и действенная согласованность с собой (115). Вы боитесь, что вас будут считать Дон Кихотом. Ну, что ж, пуская и донкихотство, но какое очищенное от призраков, от ошибок донкихотство. Но с его фантастичностью.

— Хорошо. Сегодня мы начинаем нашу «грандиозную акцию». Вот только немного будет мешать эта… радиопушка. Замечательное средство (если только это реальная вещь) для сохранения мира на земле. И я очень рад, что судьба именно нашей страны посылает эту честь. Но я боюсь, что это изобретение будет отвлекать внимание от нашей идеи. Все будут ждать от радиопушки всяческих благ. А кроме того, она уже раздувает не совсем мирные и здоровые настроения. Идея мирового господства уже начинает овладевать некоторыми нашими политиками и патриотами. Да и сколько будет стоить изготовление ее? Сотни миллионов. Я признаю ее громадное значение. Но… я не знаю, что имеет большее значение: радиопушка или возвращение здоровья народу.

— Здоровье народа важнее всякого господства, хотя бы мирового (116).

— х х х –

И вот опять этот взрыв аплодисментов, криков, словно огромная стая испуганных чаек. Профессор Брен силится овладеть собой. Остановить это странное щемление, этот мороз. Но чем далее, тем волны становятся все сильнее, а ощущение сгущается, усиливается.

Профессор Брен употребляет последнее средство: он анализирует и смеется, ибо анализ и смех всегда охлаждают: да, да, это не более, чем действие Иванища. Иванище пришло в восторг. Иванище в экстазе от того, что с ним говорит его король.

Но налетает новая, более мощная волна, и заливает и анализ, и смех. И все сознание профессора Брена. Это то самое, что к удивлению и ужасу их самих делает (118) из самых мирных, обыкновенных буржуа отчаянных, беспардонных бунтовщиков, палачей и героев.

Профессор Брен видит, что король уже не пробует продолжать свою речь, он бледный, глаза блестят неестественно пьяно. Ему тоже, вероятно, хочется завыть вместе с Иванищем этим непонятным, беспричинным восторгом.

— Таким образом, дорогие граждане, вы знаете цель моей жизни. Жизнь возращена мне для того, чтобы осуществить эту великую цель. Она возвращена мне благодаря профессору Брену.

У-у, какой бешенный, громовой взрыв. Король взял за руку Брена, король ему улыбается. Но профессор ничего этого не чувствует и не замечает. Он не то будто мертвецки пьян, не то в горячке, не то под хлороформом. Желание дико завизжать нестерпимо. Но кто-то за него в этот момент широко растягивает его рот и улыбку, покорно склоняет его спину… (119), чуть ли не посылает поцелуй этому сборищу лавочников и консьержей.

— х х х –

И вот настала для профессора Брена и короля Франсуа 111 жизнь, мало похожая на предыдущую.

Вот утро. Король на скорую руку хлебает свою овсянку и спешит в кабинет. Как тоскливо, как голодно ноет и тянет в груди, животе, как сжимает горло. Только бы одну единственную маленькую затяжку.

Нет, нет не вовремя бросил курить. Опять начать? О нет, это стыд, это несогласованность с собой. Наоборот, пусть будет эта тоска, эти тиски, мука. Пусть они будут постоянным напоминанием о великом деле!

А в приемной, вы видите, уже ждут аудиенции либо полковник Соваж, либо премьер-министр Гастон Беллье, либо депутации, либо делегации.

— Так, значит, полковник, вы созовете на вторник самых надежных офицеров. И прошу, чтобы не было среди них ни одного трупоеда, мясоеда (120).

Король знает, что полковник Соваж сам не очень надежен относительно трупоедства. Но он по крайней мере заявил, что перестанет есть мясо, рыбу, пить вино и курить табак. Честолюбие? Ну, что ж, мало ль чем можно обратить людей к собственному добру.

А после Соважа Гастон Деллье. Он решил немножко пошпионить, их там все таки немножко тревожит движение «Народного оздоровления». (Ах, от него сегодня так сладко, так остро пахнет сигарой!).

— Я должен откровенно сказать, что издать закон о запрете продажи алкоголя и табака будет совершенно невозможно. Ни один депутат даже из самых левых не будет совершенно невозможно. Ни один депутат даже из самых левых не будет голосовать за такой закон. Ибо это поднимет такую бурю негодования в народе. Что все полетит прахом. Это будет самая дикая и бессмысленная революция, какую мир только когда-нибудь видел. Вспомните опыт Америки, Финляндии. Сколько сил и средств ушло. А нам силы наши вон как необходимы на более важные и реальные вещи. Если придется изготавливать радиопушки. То на это… (121)

Вы, ваше величество, поднимаете такое дело, какого ни один реальный политик поддержать не может. Вы хотите уничтожить всю историю государства, упразднить биологию, физиологию, психологию, антропологию, все науки, весь практический опыт людей, все обычаи, привычки, традиции. И ради чего? Ради того, что неизвестно, не доказано ни наукой, ни опытом (122). А в этих традициях есть много смысла!

(Намек на традиции монархизма, что ли? Король, как видите, улыбается своей обычной любезно-иронической улыбкой).

— А с точки зрения политической, эта ваша акция вызывает много… нежелательных настроений в массах. Вас ваши секретари, конечно, знакомят с прессой? Значит, вам известно, как противники порядка и современного строя, т.н. левые, используют вашу акцию, какую демагогию разводят. Они не желают видеть ваших идеалистических мотивов «Король проповедует массам есть только траву и быть довольным»(123).

Лично каждый волен делать все, что ему угодно, есть травку, пить водичку. Но требовать, чтобы все общество, вся нация перешла на травку и водичку, это значит внести в жизнь этой нации страшный хаос и разрушение.

— Но почему? Травка и водичка такие невинные элементы, невиннее, во всяком случае, радиопушки.

— Почему хаос и разрушение? А потому, что бы хотите этим запрещением алкоголя и табака выдернуть два больших камня из всей вашей финансово-экономической постройки, разрушая тем самым всю систему (124).

— х х х –

— Да, да, папа, ты смеешься, но я повторяю: это демагогия. Это –скрытый фашизм, это защита буржуазии. Потому что ты своей пропагандой хочешь убедить массы, что в капиталистической обществе может быть здоровье и счастье. Для этого только надо не есть мяса, не употреблять алкоголя и не курить. Но ты со своим королем позаботился о том, чтобы сначала это мясо и вино было у масс, а потом уже разводил проповедь о замене их фруктами. А ты знаешь, что, согласно данным статистического бюро Лиги Наций, на земле в прошлом году умерло от нужды, папа! Два миллиона четыреста тысяч человек и покончило самоубийством один миллион двести тысяч человек (128). Ты спасаешь капиталистический строй.

— А ты хотела бы. Чтобы папа спасал коммунистический ваш строй?

— Я не с тобой разговариваю (129).

— Ты, действительно, непристойна, Симона.

— Смею! Потому что отец ведет себя еще хуже. Он – непоследователен, несогласован с собой. То, что проповедует – любовь, мир, свободу. равновесие сил, согласованность с собой и с коллективом. А почему же ты в таком случае не добиваешься социализма? Ведь социализм и есть то, что ты на словах проповедуешь – свобода, равенство, справедливость и мир. И почему ты идешь на деле с фашизмом, который и есть вот это самое неравенство людей, классов, наций, рас. А потому. Значит, всеобщая зависть, борьба, война. Ведь фашисты этого даже не скрывают.

— Да я не иду с ними, откуда ты взяла?

— Оттуда. В мире есть теперь только две силы: коммунизм и фашизм.

— Ну, извини, я такой альтернативы не принимаю. А ежели я желаю чего-нибудь третьего?

— Ты будешь растоптан в борьбе этих сил.

— Ой ли? Но если даже так, то все ж таки, я хочу знать, с каким именно социализмом мне следует идти, чтобы не быть растоптанным. Ведь их так много теперь: христианский, республиканский, радикал-социализм, национал-социализм, коммунистический социализм.

— Ах, папа, какой же ты наивный: ну, конечно же, только московский коммунистический социализм.

— Коммунизм? Но опять таки какой? Был коммунизм первобытный, дохристианский, коммунизм Оуэна, Фурье, наконец. Маркса. И есть коммунизм московский. Но московский коммунизм я никак не могу признать ни коммунизмом, ни даже социализмом. Он так же далек от коммунизма даже Маркса. А потому постановка вопроса: с фашизмом или с коммунизмом неполна. Ежели с московским, то вся альтернатива рушится, ибо московский коммунизм не есть коммунизм.

— Знаешь, папа, такого иезуитства даже фашисты не придумали. Что же, по-вашему, коммунизм? Король, дядя Поль, субсидии?

— Я думаю… (132) Если ты считаешь, что социализм или коммунизм – это свобода, справедливость, равенство, мир, согласованность с собой, то должен сказать, что московский коммунизм не есть социализм. Ибо ничего этого там нет. И в московском коммунизме, и в его европейском противнике фашизме нет главного: согласованности с собой. Есть вопиющее, потрясающ0ее расхождение с собой, слова с делом, идеи с действием. В этом отношении они равны, родственны. Да и по существу они уже мало чем отличаются друг от друга.

— Но в чем же несогласованность с собой коммунистов?

— Во всем, начиная с основного и кончая мелочами. Вот основное: в том, что у них есть старый религиозный образ мышления, чувствования, действия, миропонимания.

— Что-о? Религиозный? Да таких вещей еще никто…

— Что такое религия? Религиозный образ мышления? Это – обожествление своих собственных вымыслов, вера в их реальную и сверхъестественную действительность, навязывание их всем всяческими способами, не исключая насилия и принуждения (134).

— Мы, папа, религии не отрицаем.

— Да, но тем более у вас образ мышления религиозный.

— Мы этим гордимся! И не скрываем. Мы не расходимся с собой, согласованность полная. А у них? (Робер – фашист).

— Да, церкви закрыли, разрушили, в вечного настоящего бога запретили верить, а в бога Ленина, в бога Сталина заставляют верить огнем и смертью.

— Но ведь это глупая, наглая ложь!

— Нет, к сожалению, не ложь. Богами, не богами почитают Ленина и Сталина, и у всех их последователей и единомышленников есть вопиющее расхождение с собой. Устраивая гонения на формальную религию, они в то же время исповедуют и исполняют все основы религии. Как формальные религии, считают их вымыслы абсолютными реальностями, не подлежащими ни малейшей критике, точно и в Москве это принято. Все их тезисы поэтому надо признать божественными, сверхъестественными, не подчиняющимися никаким законам природы, логики, развития. За сомнение в этом – кара изгнанием, заточением, даже смертью. Сталин, как и христианский папа в Риме, непогрешим, все сказанное и сделанное им – сверхъестественно, не подлежащее никакому сомнению и критике (135).

— Пожалуйста, продолжай фашистскую ложь до конца.

— Ты упрекаешь меня, почему я, дескать, не за социализм, ибо, мол, социализм есть свобода. мир. Но каков же социализм в СССР? Никогда во все века человеческой истории не было такого попрания свободы. Такого всеобъемлющего, всепроникающего деспотизма, как в советской России. Ни один монарх, ни один самодержавный властелин не доходил до таких границ террора и запрещения, как Сталин и его сообщники. Ведь не только писать, говорить, но даже думать нельзя свободно, самостоятельно, несогласованно с тем, что думает власть. За молчание так же карают, как и за высказывания. А отсюда –такое (136) невероятное развитие страха, раболепства, подхалимства, угодничества и всяческого уничтожения свободы и достоинства человека. Такого неравенства, какое отмечается всеми объективными свидетелями, какое господствует в СССР, во всем хоть немного цивилизованном мире нет. Нищета одним и роскошь других. И так во всем. Ложь это? Обман? Лицемерие? Нет, многие из них искренны, горячо утверждают интеллектом свои тезисы. Разумом они впереди всех, они рвутся вверх, во всем остальном существом своим, всей психикой они остаются внизу, в старом религиозном, реакционном мире. И оттого получаются какие-то нелепые, фантастические фигуры с длинной шеей жирафа с туловищем гиппопотама. Они не смогут никогда быть согласованными с собой, они слишком развращены своим собственным самоупоением. А как много хорошего могли бы они дать человечеству если бы они смогли! При всех их возможностях! При многом хорошем, что есть у них! (137). Главное их усилие теперь состоит в том, чтобы скрыть эту несогласованность собственного народа и остального мира. Сколько средств, сколько сил на это уходит. Им надо доказать, что все, совершенное ими – ошибки и нелепости, жестокости, преступления, все это было необходимо, правильно, непогрешимо, божественно хорошо и привело вот к каким замечательным результатам. И логика этого привела их к чудовищному. Вопиющему противоречию с самими собой. Они ведь теперь убеждают всех, что у них самая веселая, обеспеченная, счастливая жизнь во всем мире. Почему бы этой власти не допустить полную свободу мнения и критики. Пожалуйста, враги, критикуйте, агитируйте. Да какой же глупый человек послушает такого агитатора? Да такого агитатора сами слушатели засмеют либо отведут в сумасшедший дом. Почему же Сталин еще больше боится этих сумасшедших агитаторов? Почему тюрьмы и концлагеря еще полнее, чем прежде? Почему Свобода еще более считается там глупым, вредным, преступным понятием? Потому же: несогласованность с собой Слова о счастливой жизни одни, а действительность –другая. И так во всем, везде эта дисгармония. Взять хоть бы коллектив. Кому, как не коммунистам, утвердить это понятие. И что же в действительности. Их религиозный образ мышления и действия сделал то же. Что и со всем: из этой прекрасной, великой силы человека и природы они сотворили какого-то страшного, тупого, жестокого (138) бога-идола, требующего страшных, постоянных жертв. Это даже не то бедное Иванище. Это грозное, тупое, жестокое, самовластное божество, идол, который все жрет, ничего взамен не давая, которому индивид должен принести в жертву все до последней капли своей крови и не сметь пикнуть. Почему? Зачем? Эти вопросы, как во всякой религии, считаются кощунственными и за них полагается жесточайшее наказание от жрецов Идола Сталина и его епископов. Все должны утверждать, что жизнь в СССР стала веселая, радостная, счастливая. И утверждают, вот что ужасно, даже те, которые задыхаются. «Счастливая!». А сам же их министр внутренних дел дает ответ о потреблении алкоголя в СССР. Он, конечно, не подозревает, как он опровергает этот лозунг жрецов счастливой жизни. Он приводит простые цифры и оказывается, что в этой счастливейшей во всем мире стране 90% населения пьянствует. Даже дети в школах? Отчего? От счастливой жизни люди ищут забвения в алкоголе? Как должно быть мучительно стыдно многим людям в России, у которых закон согласованности с собой еще не атрофировался. Ах, несчастные, глупые люди. А как много они могли бы (139) сделать? Революционеры! Новая жизнь. Да никакой революции, никакой реформы, по существу, они не сделали. Выбили, выморили несколько сотен тысяч капиталистов, эксплуататоров? Уничтожили как класс? Но эксплуатацию разве уничтожили они? Неравенство социальное уничтожили? Нет. Несправедливость? Зависть? Соперничество? Так для чего, спрашивается, все эти громкие названия, если все осталось по-старому, если страдания господствует там еще в большей мере, чем прежде? Зачем? Зачем было приносить столько жертв революции и этому Идолищу, зачем погибли миллионы от голода и матери пожирали своих детей? Зачем убивали, грабили друг друга, истязали в продолжении почти двадцати дет?

— Неправда! Ты… нарочно, чтобы… меня… чтобы оправдать себя перед нами, за свой союз с королем… Я вас ненавижу!

— Ты, Даниэль, был с ней слишком резок. Ты не должен был так разбивать ее убеждения.

— Ну, вот мама, уже в защиту коммунизма (140).

На ребенок, как видите, очевидно, не смертельно еще ранен.

— Ну, хорошо… Пусть так! Хотя на 99% все неправда. Но пускай. Но скажи мне: что же вы предлагаете, вы –защитники старого мира!

— Кто же тебе сказал, что я защищаю старый мир?

— Пусть там ошибки, ложь, обман. Но все ж таки этот обман (которого нет, нет!( ради чего? Ради блага, ради счастья людей. Пусть мы ошибаемся, но мы призываем изменить нынешнюю страшную жизнь, мы зовем на борьбу со всеми пакостями этой жизни. А вы? Пусть все остается так, как есть? Пусть это классовое господство и порабощение? Эти национальные проблемы и кризисы, и эта безработица, и эта вечно голодная четверть человечества? Да? А они все эти Муссолини, Гитлеры, Хорти, Пилсудские, все буржуазные диктаторы, прислужники буржуазии, они исполнили свои обещания? Они согласованны с собой?

— А кто же тебе говорит, что они согласованны? Такие же…

— А они сколько доставили страдания людям, сколько уничтожили ценностей, сколько лгали? Но во имя чего? Во имя классового господства, национального, расового неравенства одних над другими? И ты думаешь, что критикуя коммунистов, ты не идешь, тем самым, с фашизмом? Нет?

— Нет, Симоночка. Ты и все другие хорошие люди ошибаетесь, думая, что надо поддержать своей ложью ложь Москвы, потому, что она, дескать, лжет и обманывает во имя счастья людей. Это – ошибка. Поддерживая ложь Москвы, мы задерживаем выяснение того, что надо людям, мы поддерживаем (140) несчастья с хорошими намерениями, но плохо проведенное дело. И московские коммунисты совершают величайшее преступление против человечества, обманывая его, задерживая поиск новых, лучших путей. Это – грех, преступление. Особенно в такой тяжелый момент. Нельзя замалчивать ошибок и преступлений Москвы. Наоборот, надо кричать о них. Когда всем без исключения там хорошо, а, меж тем, громадное большинство свидетелей утверждают, что там царит страдание, то, кроме замешательства, апатии, ничего хорошего не выходит. И пользы человечеству от такого опыта, производимого так явно нечестно, не научно, не объективно. Нет никакой. Только вред. И с этим вредом всем честным людям надо бороться. Нужно искать свой путь, а не идти с прислужниками буржуазии. Стыдно: откопали старый способ: насилие, диктатуру, деспотизм отдельных личностей и думают, что открыли что-то новое. Это уже было у людей тысячи лет тому назад. Деспотизм Сталина или деспотизм Гитлера? Да никакого деспотизма, никакой диктатуры.

— Ну, хорошо, что же ты конкретно предлагаешь? (141 а)

— Будь согласована с собой. Поступай так, как ты проповедуешь, «проповедуй! Так, как ты сама поступаешь.

— Значит, ваш аккордизм?

— Аккордизм, коммунизм, фашизм, все что угодно исповедуй, но, если исповедуешь, будь действительно последовательна до конца, будь гармонична и согласована с собой. Вот ты – коммунистка, а Робер – фашист. А вы – члены одной семьи, выросли и воспитывались в одинаковых условиях. Но жизнь вам дала разные данные вашего опыта и знаний. И они сложились в разные политические и социальные системы (142). Твердой, сильной, нужной ты будешь чувствовать себя тогда, когда ты самым целесообразным образом организуешь свой опыт и свои силы.

— Значит, если я разумом исповедую и признаю, что грабить, убивать хорошо и мое чувство согласованно с этой идеей, то я – права? Значит, это и будет нравственно?

— Да, это и будет нравственно. Но… ненормально. Потому что никакой нормальный биологически человек не может не честно думать, что его личные интересы выше интересов общества. Это больные люди (143). Не наша старая мораль: «не укради», «не убий», «не ставь своего интереса выше интересов коллектива», не она нами управляет. Есть высший закон. Это – инстинкт, которым жило и руководствовалось человечество на протяжении миллионов лет. Я знаю, в Москве очень не любят биологию. Это только лишний раз доказывает религиозный характер мышления московских коммунистов… Вполне сознавая ответственность перед тобой, честно повторяю: закон согласованности в себе всех сил, данных нам от природы. Есть высший нравственный закон, высший закон нашего поведения. И та дисгармония, в которой живет все современное общество, есть наибольшая безнравственность. А все, что нравственно, есть полезно прежде всего самому индивиду.

— А коллективу? Что ты здесь исповедуешь?

— Я исповедую, что я есть частица коллектива, что коллектив – это я. Что моя воля есть воля коллектива. Что добро коллектива есть мое добро. Что я здоровый, нормальный, согласованный с природой в себе и во вне, не могу расходиться с коллективом (144). Мой интерес есть его интерес. Без всякого принуждения я сам отдам ему мое здоровье, силы, жизнь, если надо. Потому что в этом давании есть мой интерес, моя радость, мое счастье. В этом есть радость и закон согласованности двух великих сил: инстинкт личного и общественного. Ах, как эти религиозники оболгали эти великие чистые силы природы! «Низкие, темные, разнузданные инстинкты». Где, какие инстинкты в человеке науки темны? Инстинкт жизни? Инстинкт рода? Инстинкт коллектива? Инстинкт самосохранения? Ах, религиозные болваны! Все инстинкты – чисты, нравственны, прекрасны, необходимы, все они служили человечеству миллионы лет. Но вот пришел худосочный, религиозный дегенерат-интеллект и объявил эти силы… темными, низкими, грязными. Негодяй! Ведь он самого человека изобразил по своему образу и подобию в виде какой-то деспотической иерархической державы, где вся власть и управление принадлежит одному вождю, диктатору, по современному разуму. (Большевики, между прочим, ужасно любят религиозно невежественную аналогию). Эта басня всегда приводилась всякими властелинами и деспотами. Но, повторяю, это невежественная сказка. Тело человека есть коммуна, есть равноправное, замечательное общество, где нет диктаторов, королей, вождей, никакого начальства и командиров. Разом? Это только регистрационно-организационное бюро с очень ограниченной компетенцией. Это отчасти министерство иностранных дел. И только! Никакой диктаторской власти у него никогда не было и быть не может (145). Страдание одной части коммуны есть страдание всего целого, страдания всего коллектива есть страдания каждого индивида. И это происходит без всякого насилия, без концлагерей. Тюрем, расстрелов. Вот если бы в СССР был такой коммунизм, такая согласованность членов с собой, тогда я был бы с ними. Таким коммунистом я готов быть сейчас же. Но не московским, не этой совершенной противоположностью этому коммунизму природы. Вот что я проповедую и вот чего в стране якобы коммунизма мне никогда не позволят проповедовать.

— А в стране фашизма позволят? Да?

— Нет, не позволим (Робер). Все это, эта согласованность – философия, литература. Как литература это, может быть, и хорошо, но нам нужна обыкновенная, простая, но явная сила. Нам нужна любовь к своей родине, дисциплина, преданность своему долгу, здоровье, смелость (146). И нам нужно объединение наших сил, и все, что разъединяет, ослабляет, этого мы не позволим. А твоя, папа, извини, философия не объединяет, а разъединяет, вызывает чуть ли не классовую борьбу. То же самое и с режимом питания. Вегетерианство может быть хорошо для чувствительных старых дев да для больных. А у нас ни старых сентиментальных дев, ни больных не должно быть. Ты сам меня заставил это сказать.

— А если бы папа все ж таки проповедовал свою ненужную нам философию, то что бы вы сделали? Арестовали бы?

— А вы не арестовали бы? Нет?

— Ты меня не провоцируй. Да, нация для нас выше всего. Мы должны были бы поставить его в невозможность распространять свое вредное учение.

— Значит, арестовали бы? Но вас же не арестовывают?

— Потому что слюнтяи (147).

— Что же это такое, скажи Даниэль? Ради чего.

— Это, как сказал бы Морис, жертва богу Иванищу.

— Разрушена семья? Из-за каких-то программ, партий, пропаганд. Разве это не страшная бессмыслица, не сумасшествие какое-то?!

— х х х –

Перед самой дверью Симонну вновь охватывает нерешительность: видеться сегодня с Эллен или нет –голос в трубке был определенно пьяный… Да что в самом деле, не съедят же они ее? Подумаешь: банды пьяных буржуев…

— А! Браво! Коммунистка Брен пришла!

— Да здравствует коммунизм! Везде советы! Кулаки вверх.

— Хорошенькая коммунистка? Ведите ее в ателье.

— Да здравствует хорошенький коммунизм!

— Вы посмотрите на ее глаза и рот. Я отдаю все права на наследство после дядюшки за одну улыбку. Да здравствует Ленин!

— Не Ленин, а Сталин, идиот. Ленин уже умер. Как он может здравствовать, если он умер.

— Мне все равно, пусть здравствует, пусть умер, но давай везде советы и улыбку этих уст.

— Выпьем за коммунизм.

Вино щекучущими уколами проходит по груди. Какая у них идиотская музыка: какие-то конвульсии, скрежет, скрип. Да они не столько танцуют, сколько изгибаются в каких-то конвульсиях. И чего они все в этих купальных халатах? Маскарад какой-то сегодня у них?

— Ты знаешь, Симонночка, сегодня празднуем новую идею. Мы играем в русские бани. Ты сейчас разденешься и наденешь халат. Но ты сейчас выпьешь за душку Сталина и тогда… Так вот, у нас русская баня. Здесь в ателье только предбанник. Тут раздеваются и пьют квас. А там, в соседней комнате, там парятся, там настоящая баня. Там все без халатов. И там есть веники. Каждая парочка бьет себя веником. Такое правило. Все парятся. Ты должна выбрать себе хорошую пару, чтобы попариться хорошо (151).

— Так вот, Эллен, дело вот в чем. Дядя Морис ужасно бедствует. Это стыд и позор, что мы допускаем, чтобы он голодал. Надо, чтобы дядя Поль дал ему на жизнь.

— Я повлияю на него (152).

— Фред, сюда! Вот вам дама!

— х х х –

Симонна закрыла глаза не потому, что ей хочется спать. И не потому, что рука Фреда притягивает ее к своему полуголому телу. Ей почему-то необыкновенно и грустно и жалко. Какие они бедные все те, что изгибаются, прижимаются, кружатся, и те, что лежат на диванах, и те, что там в той бане. Шампанское, папироса, баня, а дальше? Это и все?

— Ого, а рука позволяет себе слишком много.

— Господин Фред, мне страшно хочется пить. Я хотела бы стакан простой чистой воды.

— Стакан воды? Это необыкновенно тяжелая задача. А награда будет?

— Конечно!

— В таком случае лечу (153).

А теперь надо найти свое пальто и шляпу. Есть! А одеться можно и на лестнице.

— х х х –

— Прошу простить, господин президент. Там мадемуазель Симона Брен просит принять ее.

— Моя племянница? Абсолютно ничего не знаю.

— Дело мое краткое. Дядя Морис погибает от голода. Из-за кризиса его картины не продаются.

— Он ничего делать не хочет и ни к чему не способен. Чего же ты хочешь? Чтобы я взял этого старого лодыря и бездарность на содержание? Напрасно теряешь время.

— Но это же, дядя, стыд: у тебя сотни миллионов. А у него…

— Разве эти сотни миллионов этот лодырь мне сделал… Не ради Мориса, а ради тебя я дам ему пять тысяч… Ну, вот чек на десять тысяч (157).

— х х х –

— Ну, Беллье? Что же там такое?

— Маленькая неприятность. С радиопушкой. Или лучше сказать: с инженером-немцем. Оказывается (как сообщил мне английский посол лорд Кройшен), наши инженеры-немцы вовсе не инженеры, а очень ловкие, хитрые и опасные преступники (158). Они будто бы специалисты по части изобретений, которых у них нет. Благодаря этому они добиваются доступа в лабораторию и обкрадывают их. Они будто бы еще грабители и убийцы, были якобы арестованы за убийство и сбежали. Он показал мне целый ряд важных документов, касающихся убийств. Сомнений никаких не может быть, это –они. Он, конечно, требует выдачи этих преступников.

— Хха, вот так изобретение. Имея такую гениальную и изобретательную институцию, как Интеллиджен Сервис, можно и не такие чудеса проделывать (что эта институция и проделывала) во славу своей родины.

— Так вы предполагаете, что это…

— Все может быть, мой бесценный друг (159). Мы готовы их выдать Англии, но ведь они ловкие и хитрые преступники – убежали! Ищите их. А инженеров надо будет перегримировать, дать другие паспорта и предоставить другую лабораторию. Кстати, донесения наших агентов свидетельствуют (161). Что его величество серьезно думает о перевороте… Их демагогия начинает приобретать характер эпилепсии. Главное, в армии распространяется эта вегетерианско-коммунистическая глупость. И ведь название какое оригинальное придумали: действенно последовательный аккордизм… Из донесений видно, как усиливается эта галиматья, как рассказывают массы. Коммунисты уже боятся. Даже радиопушка становится серьезной соперницей. Уже идут дебаты на тему: радиопушка или же «народное оздоровление», фашизм или аккордизм. Вот каких делов натворил ваш дорогой братец (162). Вот еще один неприятный момент. Среди социалистов и коммунистов серьезно ставится вопрос, на чью сторону стать в случае столкновения между ними и королем. И, кажется, большинство будет за короля. Его, мол, легче будет отстранить и захватить власть (163).

— х х х –

Что такое? В чем дело? Кто там стучит среди ночи? Английская полиция?

— Открывайте скорее? Пожар.

Ужас, как бомба, разрывается внутри Шварцмана, и видите, с какой силой выбрасывает его из кровати.

Господи, кто же эти люди? Куда его несут?

— Дорогу! Дорогу раненым!

А, слава богу, наконец, уже не улица (164).

— х х х –

— «Северный Телеграф»! Новое преступление коммунистов. Поджог целого отеля. Сотни жертв! Гибель двух немецких инженеров, изобретателей, радиопушки.

— «Утренняя Газета». Катастрофический пожар! Смерть изобретателей радиопушки. Подозрение падает на аккордистов.

И видите, как весь город уже кипит, клокочет, покрывается пузырями толп под огнем этих слухов (165).

— Ну, знаете, это уже переходит всякие границы. Сегодня они сожгут отель, а завтра – целый город (165).

— Вот так аккордизм! И это также король?! Спасибо!

— х х х –

Но волнуются не только население, правительство и журналисты.

— Но это же черт знает что такое, Брен! Они обвиняют нас в этом пожаре и смерти инженеров! Дайте же немедленно опровержение.

— Ваше величество, относитесь к этому спокойно. Конечно, они хотят использовать это несчастье. Но это громадный удар для них. Без радиопушки (166) идея вооружения народа страшно ослабевает. И наоборот: идея оздоровления народа без нее страшно выигрывает (167).

— х х х –

— Для широкой публики объяснение одно: аккордисты (169).

— х х х =

Страшная вещь: после того вечера с дядей Морисом и того разговора с отцом Симона начало ловить себя на необычайных чувствах. Вот и сегодня, еще только приближаясь к району, еще не касаясь той гущи тел, которая нагромоздилась вон там у входа, она уже чувствует, как в ней начинает играть знакомый живчик (171). Но когда она войдет в самую гущу тел, когда к ней начнут протягиваться руки, обращаться голоса, касаться взгляды, живчик начнет быть фонтаном, и она в мгновение переполнится удивительным чувством. Она заметила: как бы ни была она утомлена, недовольна, расстроена, от этого прикосновения к Иванищу, она становится бодрой, немножко взвинчено-веселой, возбужденной (171).

— х х х –

Как: вот этот высокий, сероглазый и есть секретарь района? Да ведь это же тот самый фашист, это тот самый милый нахал, который…

— Да я же – здешний секретарь!

— А я – помощник секретаря (172). У меня к вам вот какое дело. У меня есть один художник. Один любитель хочет купить его картины и подарить нашей партии. Картины хорошие. И надо, значит, сделать выставку картин у нас. У нас, мне говорили, есть подходящее для выставки помещение.

— Конечно есть. Конечно дадим!

За это ваш район получит 10%. Но есть одна деталь. Художник этот –немного странный. Он – страшный индивидуалист и вообще против коллектива. Он и против фашизма, и против монархизма, и против коммунизма. Анархист-индивидуалист, если хотите. Но это не важно. Важно то, что надо выставить его картины и купить их. Они содержанием своим будто бы против коллективизма. Но их очень легко можно понять и как против капитализма (174).

— х х х –

— Я думаю, что я могу довериться вам. Дело в том. Что я в действительности (176) не Нинета Дюваль. Я дочь профессора Брена.

— Вот прочему в вас так сразу все влюбляются.

— Так вот: (этот художник мой дядя, Морис Брен (177). Еще один вопрос: вы понимаете хоть что-нибудь в искусстве?

— Кое-что понимаю. Потому что очень люблю. Как и математику. Леонардо да Винчи тоже был ведь и художником, и математику любил.

— Только вот что, товарищ Анри (Ишь ты, запомнила имя!). Имейте в виду, что этот мой дядя –страшный индивидуалист (178). Он называет коллектив Иванищем… Ну, сборищем Иванов. Я не знаю, захочет ли он, чтобы вместо «коллектив» или «Иванище» мы называли «капитализм» (179).

— х х х –

Холодно сегодня Морису Брену (179). Вон какое буро-фиолетовое небо. И вечно перед глазами эти три заткнутые в бурую фиолетовость задымленные заводские трубы, это буро-стальная в гранитных ладонях речка. Лебедки со своими подвешенными на цепях люльками. И вот там за речкой в сизой мгле вечно поднятая вверх гигантская рука памятника – проклинает или благословляет кого-то. Вот оранжевыми искрами разбрызгивались фонари по мосту. И теперь в этой мгле трубы дымятся медленно и слабо, как папироса в руке задумавшегося человека…

Но чего, собственно. Хочет эта девчонка? Продать его полотна, эту ужасающую мазню? Вишь, старый дурак, как порасставлял да поразвешивал, как приготовился к визиту представителя Иванища. Согласованность с собой, старый идиот, а? Кушать хочется? Хочется «существовать»? На кой черт тебе это паршивое существование, это дрожание от холода, хта грязь, эта тоска (180) по куску желтой массы, разываемой хлебом! Заслужить удивление Иванища хочется. Собери скорее все эти жалкие «произведения искусства», брось в угол и выгони в шею посланцев Иванища…

— Здравствуй, дядя… Вот мой товарищ, у которого галерея для выставки. Анри Кото.

— Очень приятно. Это называется «Иванище и «я». Иванище –это то, что вы называете нацией, родиной, пролетариатом, обществом, человечеством.

Анри действительно, поражен: вот это отвратительное, громадное чудовище, обросшее какой-то страшной щетиной, – вот это отвратительное, громадное чудовище, обросшее какой-то страшной щетиной, – это человечество?! Ах да, это не щетина, а кончики людей, кончики голов, ног, задов, это (181) колоссальная сбитая масса людских тел. А эти пасти, эти ямы-глаза, а эти лапы, все это –люди, люди. А этот жалкий, крохотный, голый лягушонок – это «я»? Такой крохотный, мизерный комочек, а как от него веет этим ужасом перед чудовищем. Поневоле жутко.

— А вот это –«Десерт Иванища». Видите, апетит у него ничего себе. И питается оно довольно неплохо. Видите: сколько человеческих косточек. А на десерт оно, знаете, очень любит младенчиков, оно разрывает эти ножки, как мы у цыпленка. И здесь Иванище, как видите, модерно, даже фрак на шерсти. А это вот называется «Богослужение». Все как полагается: ладан, фимиам. Только не модерное, а страшное. Когда-то люди были искреннее и видели яснее. Они видели, что бог требует жертв людьми, что он любит молодых красивых девушек, юношей. И они, чтобы угодить ему, приносили в жертву самых лучших. Помните бога – Молоха. Теперь бедные Иваны не такие простодушные и искренние. они Так прямо в пасть богу не суют своих детей, нет, формы жертвоприношения теперь иные: то война, то авиация, то революция, то автомобилизм. Но бог всегда остается тем самым Иванищем. Вот я это и показываю на полотне. Видите – это современные жрецы: министры, президенты, диктаторы, генералы. Мантии, скипетры, декларации, троны, все, как и во времена Молоха. И так же надо импонировать этим бедным Иванам блеском и пышностью, величием и грозностью идола Иванища. А то ведь не даст своих детей ему в пасть (182)…

Симонна чувствует, что картины действительно захватывают Анри. Эта жадность в глазах, это присасывание к каждой детали, эта удивительная деловитость, невнимание к объяснениям, перебегание от полотна к полотну.

— Я ничего более оригинального не видел. Я даже не знаю, хорошо ли это… но это… сильно. Я, конечно, с идеологической постановкой не согласен. Это –не человечество. Это – клевета. Страшная, необыкновенная.

Ну, естественно, вы должны считать это клеветой. Я не знаю, состоите ли вы уже в той толпе жрецов и генералов. Но многие из них говорили мне то же самое (183).

— И я, дядя, думаю, что если бы дать в каталоге несколько иные названия, то содержание картины не очень бы противоречило. Например, если бы вместо «Иванище и «я» назвать «капитализм и «я». Или же не «Десерт Иванища», а «Десерт Империализма»…

— Ха-ха-ха! «Десерт Империализма»! Превосходно! Вот это, действительно, была бы почва для моих старых приятелей-критиков. Лучшего подарка я не мог бы им придумать.

— Но ведь Иванище и Империализм не такие уж далекие понятия.

— Очень далекие. Такие далекие, как далеки слова «кто» и «как». Иванище – это «кто», а империализм – «как». Иванище может быть и империалистическое, и коммунистическое. И на обоих я плюю. Потому, никак не могу это удовольствие плевания отдать за чечевичную похлебку, которую вы мне любезно предлагаете. Да и то неизвестно, будет ли похлебка, купит ли какой-нибудь Иваан хоть один из этих плевков в рыло Иванища.

— Я уверена, что купили бы. Но ведь мы никак не можем выставлять у себя картины с такими названиями.

— Господин Брен, я нашел выход. Вместо «Иванища», «Человечество» назвать «Современное общество». Намного суше, чем «Иванище», но… справедливее (185).

Конечно, если бы не так хотелось есть, не чувствовался холод, можно было бы немного энергичнее указать им на их же противоречие. А так… Пускай будет «Современное общество» (186). Какая по существу разница?

— х х х –

Нет, нет, по совести, Морис Брен не мог бы сказать, что когда-нибудь к его выставке было проявлено такое внимание. Правда, автор предисловия к каталогу не совсем точно передал содержание картин и порой от его слов пахло пропагандистской философией и «империализмом» (187).

И вот, смотрите, с какой усмешкой Морис Брен покусывает кончик своей «дьявольской» бородки… Вернисаж. Иванище пришло на вернисаж. Ах, эти маленькие Иванища так трогательно любят вот такие штуки, как вернисажи, премьеры, скачки, боксы, парады. И сегодня одно Иванище стотысячной глоткой орет от счастья, что один верзила разбил морду другому и на десять секунд выбил его из сознания. И носит этого верзилу на руках, устраивает ему бешенные овации. А завтра такое же Иванище орет и неистовствует от восторга и энтузиазма от того, что его жрец обещает ему удешевление макаронов на двадцать сантимов. И так же носит оно на руках своего жреца, как и верзилу, и так же рвет и вопит от счастья. Потому что Иванище любит все, что просто, несложно, понятно, очевидно: кулак, челюсти, макароны.

Но от более сложного, тонкого, не такого очевидного Иванище не приходит в бешенство экстаза. Великих ученых, поэтов, художников, писателей оно не часто носит на руках. О нет, тут оно спокойнее (188). Вот тут оно даже как будто робко, вон как скромненько движется по залу, не ревет, не вопит, а тихонько перешептывается. Но завтра, о завтра устами вон тех фанатиков, делающих заметки в своих блокнотах, скромно выскажет свое мнение. Завтра оно сердится, злобно хрюкает, заворчит, залает на нахала, так непочтительно осмелившегося так непочтительно отнестись к великому богу Иванищу.

Правда, сегодняшнее Иванище довольно страшное. Какая-то смесь рабочих кепок, богемских галстуков, снобистских свитеров, модных шикарных шляпок, трехфранковых беретиков. Да и отношение к выставке, надо правду сказать, довольно иное, не то равнодушно-скучающее, с застывшей усмешкой невежды. Нет, нет, не мертвое отвращение: и интерес, и удивление, и немножко страха, и немножко отвращения, и смеха, и возмущения.

— Ну, и чудовище! Фу, ты, дьяволище какое! Как называется? «Современное общество и «я». Вот так общество! Миленькое, симпатичное.

— Ну и ловко же каналья немалевал!

Конечно, каждое Иванище немножко подслеповато и видит во всем преимущественно то, что ему приятно. А все ж таки сила дана этому Иванищу: вот даже на него, Мориса Брена, она действует, даже он чувствует это глупое волнение от этого наивного простодушного и лестного бормотания Иванища.

— Ну, что, дядя, правда большой успех выставки? Я глубоко убеждена, что много картин будет куплено.

— Кто купит? Вот эти твои товарищи? Побойся бога (190).

Нет, никогда, кажется, Кристина Брен так не волновалась, как сегодня. Разве только, когда Даниэль Брен истязал ее своей нерешительностью перед предложением ей руки. Поль Брен попросил у нее встречи…

— Ну, так вот, дорогая. Вы, конечно, знаете, что мы немного расходимся с Даниэлем в политике. Даниэль причиняет большой вред нашей родине тем, что втягивает короля в большую политику. И это аккордизм. Это, значит, громадная помощь всем врагам порядка, коммунистам, социалистам, анархистам. До его аккордизма было только две силы, боровшиеся между собой, патриотизм и коммунизм. И, конечно, патриотизм победил бы и водворил бы порядок и спокойствие в стране. Но тут вдруг вмешался Даниэль. Его вмешательство может дорого обойтись нашей нации (193). Я много думал и в конце концов привел к мысли, что примирение между нами не только возможно, но и его надо реализовать как можно скорее, не щадя ни своего самолюбия, идя на всякие поступки… Борьба между нами – это победа коммунизма (193). Зная ваши взгляды и вашу любовь к родине, я решил сначала поговорить с вами. Я гарантирую полную материальную независимость его от кого бы то ни было. Через два месяца после нашего объединения я кладу на имя Даниэля в любой банк, указанный вами, пять миллионов франков. Гарантия достаточная? Кроме того, я гарантирую ему издание его газет, журналов и книг… ну, скажем, в продолжении трех лет. Авансом даю просто так, не в счет тех пяти миллионов, миллион франков, как задаток, гарантия.

— Ну, конечно, Даниэль имел бы портфель премьер-министра, об этом (193) и говорить нечего.

— Я боюсь, что он в этом сейчас же усмотрит что-нибудь такое (195).

— х х х –

— Здравствуй, дядя. Мы к тебе с добрыми новостями. Здесь маленький могорыч.

— Но позволь, Симонна. Откуда все это? Какие-такие новости?

— Ладно. Ты должен знать, как к тебе относятся различные Иванища.

— Я абсолютно плюю на их отношения.

— Нет, нет, послушай. Это пишет газета твоего брата, всемогущего Поля Брена: «Более бездарной, никчемной мазни редко приходится встречать. В это жалкое поползновение на социальную философию? А эта прекомичная претенциозность на сатиру? А эта убогая техника, эта бедность красок, этот малокровный жиденький рисунок. Все, правда, вполне подходит к самой галерее, принадлежащей, как известно, пятому району компартии. Каков поп, таков и приход. Единственно, что следует с грустью отметить, что Морис Брен, автор этой бездарной, глупой макулатуры, есть родной брат великого, гениального славного Поля Брена. Родство крови, очевидно, еще не есть показатель родства духа.

Вы видите: Морис Брен продолжает усмехаться, покусывая кончик бороды. Насмешка и полнейшее равнодушие (197). А между тем, в груди уже щемит, уже ноет проклятая, тоскливая боль. И уже рычит старая, слепая, дикая ярость.

— В таком случае я тебе прочту другую критику. «Какая оригинальность, необычайность этой выставки. Современная эпоха капиталистической культуры характерна тем духом скуки, снобизма, изысканности, каким отличаются все эпохи человечества в момент их упадка. Поэтому у буржуазного искусства так характерно отсутствие тем, действия, целей, вообще духовного содержания. Голое, жесткое, бесстрастное тело, равнодушный, стилизованный, отдаленный от реальности пейзаж, исковерканный натюрморт – вот это и все, что дает современное искусство. А какая разница с этой выставкой. И какая буря негодования, какой сарказм какой крик горечи, какой смех ненависти. Гармония изображения и содержания – необыкновенная.

И любопытно, что автор этих необыкновенных, мудрых, гениальных (199) полотен –родной брат пошлого, бездарного, никчемного существа Поля Брена.

— Ты усмехаешься, дядя?

— Что же мне делать, голубка? Они – одинаковы. Результат от них один и тот же: никому от них ни холодно, ни жарко. Ни от них, ни от самой выставки.

— Ну, извини, дядя. Результат, собственно (199), уже есть. Итак, дорогой метр, имею честь довести до вашего сведения, что галерея продала десять ваших картин. По тысяче франков.

— Кто же это купил?

— Купил один любитель. Один сочувствующий нашей партии (200).

— х х х –

Что профессор Брен ходит таким необычным бурным шагом по кабинету, так странно посматривая на госпожу Брен, в этом удивительного ничего нет: он полон возмущения, тревоги, гнева. Ведь Поль окончательно перевернул эту женщину своими десятью миллионами, она обалдела, онемела, потеряла голову, рассвирепела.

А с другой стороны, в нем самом это предложение, – надо честно, прямо смотреть себе в глаза, – сковырнуло целую (203) кучу смрадных мыслей, желаний. Десять миллионов. Что все это значит. Почему вдруг такой шаг со стороны Поля? Купить его? Показать свое превосходство?

— Ты пойми, что это нехорошо. Он подкупить меня хочет. Да и не нужны нам эти его подлые, грязные миллионы (204).

— Они в тебе нуждаются. Они боятся аккордизма. Они хотят объединить ваши силы против коммунизма. «Невозможно»! Очень возможно.

— х х х –

— Алло! Это вы, Нинета? Можно вас увидеть сегодня?

— В галерее? Вечером. Знаете, что случилось с дядей Морисом? Он начинает писать новую картину: не «Иванище и «я», а два Иванища, борьба двух Иванищ. Разве не замечательно?

— Симона, у меня другое, очень важное дело. Надо, чтобы никто не мешал нашему разговору.

— Неужели хотите объясниться в любви?

— Дело мое еще важнее признания в любви. Серьезно (207).

— х х х –

— Ну, отлично, Поль. Но я все ж таки не совсем понимаю.

— Мне кажется, что ты правильно понимаешь. Конечно, мы –не аккордисты (207а). Но в данный момент мы готовы принять главные наши предложения, разделять и защищать их. Это не расходится с нашими.

— Но как же не расходятся? Совершенно расходятся. Или я ни черта не понимаю.

— Впрочем, если хочешь, да, мы до известной степени отказываемся от своих…

— И от идеи силы? От идеи, что самое главное для нации. Для коллектива заключается в его силе.

— А почему ты спрашиваешь об этом?

— Да потому, что на этом вопросе виднее всего наше расхождение. У вас, у фашизма, да и у всех диктатур, в основу вашей философии становится господство, превосходство одной силы над остальными (208). А я считаю эту философию с ее идеей господства примитивной философией невежества. И все эти способы устройства жизни, терроры, насилия, все это – противоестественное уродство, нарушение вечных биологических законов, единственно важных и реальных. Как вы можете защищать мои положения. Не понимаю (209).

Ваша сила – это вечное соперничество индивидов и коллективов, это вечная борьба, ненависть к другим нациям, расам, народам, это большая, бешенная гонка вооружений. Я называю это законом человечества, этот ваш починаемый милитаризм. Как мы можем понять друг друга.

— Мы все, Даниэль, жаждем мира и разоружения. И если мы вооружаемся, то только для того, чтобы поддержать мир.

— Вооружаться для того, чтобы обниматься. Едят для того, чтобы голодать. Ну, а я, Поль, говорю, что надо делать то, что говоришь, а не обратное. В этом между нами разница. Я говорю, что идея, культ силы – это примитивизм, уродство, идиотизм. Можешь ты принять это?

— Мы тоже до известной степени…

— Вы тоже? Но вы считаете свою родину превыше всего на свете (210). А я считаю, что моя родина –это вся земля. И потому я не только не хочу соперничать с Германией, Англией, Италией, но в равной степени желаю, чтобы они были здоровыми, радостными, сильными. Принимаешь ты такие мои позиции?

— В теории? Конечно.

— А в теории? Нет, что принимаешь в теории, исполняй на практике!

— Это зависит не только от нас. Я пришел с честным и искренним намерением объединить наши силы в борьбе за счастье нашего народа, против деструктивных сил. Но если ты думаешь, что тебя хотят обмануть, я могу уйти.

— Что такое счастье по-вашему? Это – все та же сила. А по-моему, Поль, счастье – это никакая ни сила, ни богатство, ни власть, ни даже здоровье, а равновесие всех сил, их согласованность, это все тот же универсальный закон, что действует во всей вселенной. Ну, и как же мы можем примирить, объединить эту вечную вашу силу, пушки, дисциплину и мою эту глупую беспричинную поющую и хохочущую радость? Это же несоединимые вещи, Поль?

— Почему несоединимые? Когда будет достигнут мир на земле, почему же нет? И мы охотно будем смеяться и петь! (212). И я думаю, что мы будем праздновать объединение наших организаций в одну. Во всяком случае многое зависит от вас двоих (213). Я выплачиваю тебе 10 миллионов. Зачем мы оглашаем в печати наш договор и далее действуем уж как союзники.

— Хорошо. Ну, а король?

— Король остается тем же, чем он есть теперь.

— Ну, а со свободой как будет? Печати (213), собраний и т.д.? С парламентом? Со всей демократией? Ведь с диктатурой это не вяжется.

— Свобода? Демократия? Отчего же, пожалуйста. Мы – сторонники самой широкой свободы и демократии. Вообще, мы ведь не за диктатуру, а за твердую власть. Нам необходима твердая, уверенная в себе власть.

— Так, значит, мы выработаем этакую согласительную платформу.

— Да, мы выработаем этакую платформу (проклятие: на все идет! И все время эта ласковая, мертвая корка на лице!).

— Хорошо! И вы, конечно, вводите в программу ваш пункт согласованности с собой?

— О, да! Сейчас же!

— И относительно режима питания.

— Но ты же не предполагаешь, черт возьми, что вся наша партия должна перейти на вегетарианство.

— Именно это и предполагаю!

(Ага, вот где, кажется, ахиллесова пята его!).

— Ты это серьезно! Ты даже не видишь всего комизма твоего положения.

— Нисколько.

— Ну, знаете, я шел на все. Искренне и в ущерб своей партии. Но идти на эту смешную и нелепую вещь –это значит погубить, покончить самым постыдным самоубийством (216), на это я не пойду. Вопрос питания есть вопрос частный и предоставим каждому питаться так, как ему угодно. Что тоже, голубчик, свобода. Даже твои союзники коммунисты не доходят до такой… революционности, а они по части всякой демагогии и абсурдов мастера. Они прекрасно едят мясо и попивают винцо. А о человечестве пекутся-то вон как.

— Значит, коммунисты не могут быть моими союзниками. А твоими, очевидно, легко. И, наверное, так оно и будет (217). Ведь ты, по сути, не принимаешь самой основы нашего учения. Суть-то как раз и есть в том, чтобы были согласованность слова с делом.

— Твое требование доказывает, что ты не искренне шел на переговоры. Ты хотел их сорвать. И ты нашел приличный повод. Этим ты борешь на себя громадную ответственность за то, что последует (218). Ты совершаешь величайшее преступление против своего народа. Прощай.

— Он, Кристина, только этого хотел. Это был заранее обдуманный шаг. Я должен был дать согласие на объединение с ними, получить деньги, а они тотчас же опубликовали бы это соглашение. И я был бы дискредитирован, осрамлен, уничтожен в общественном отношении (219).

— х х х –

Зачем это Симона бродит по улице. Будто кого-то поджидает. Товарищ или влюбленный?… Вот остановились. Вид довольно таинственный. Э-э, тут пахнет какой-то конспирацией. Надо узнать, в чем штука. Чрезвычайно любопытно (220,

— х х х –

Вот это моя комната. А вы почему так оглядываетесь, будто… боитесь, что ли?

— О, нет. Очень мило у вас! Может, перейдем к делу? (221). Дело такое. Прежде всего: известно, где радиопушка. В Германии. Т.е., конечно, никакой пушки, только инженеры. Их держат теперь в Берлине, в тюрьме. Их пытали и они, конечно, моментально прекратили свое сопротивление и согласились работать. Да, здесь дело не в них. А в том, чтобы вырвать их из лап расистов и перевезти в СССР. Вот наше задание (222). Туда переправить их и пусть нам отдадут эту радиопушку.

— Я об этом давно говорила. Но как это сделать?

— План чрезвычайно рискованный… и неверный. Надо вечером, когда они возвращаются из лаборатории, налететь на них автомобилем, вырвать инженеров, втиснуть их в другой автомобиль и убежать. Паспорта, одежда и прочее будет приготовлено заранее… Но тут есть еще один вопрос. Надо чтобы по дороге автомобиль остановился как раз в том месте, которое наиболее удобно. Вот это почти главное задание. Начальник охраны страшно убежденный и фанатичный гитлеровец. Ему дан приказ: стрелять в каждого, кто вызывает у него малейшее подозрение. Но есть одна маленька черта у этого Кремера. У него какая-то чуть ли не фрейдистская слабость к (223) женщинам-иностранкам. А в особенности к француженкам. При идеологической лютой ненависти к французам это эротическое влечение к француженкам! Эта мерзость только у расистов может быть. Поэтому в Москве решили найти соответствующую женщину-француженку, которая могла бы… ну, влюбить его в себя, войти к нему в доверие, попасть в этот автомобиль и остановить его в нужном месте.

— Конечно! Можно заранее открыть дверь и сразу же выскочить. Я нахожу, что это очень умный план. И совсем не фантастический. Да от такой женщины почти все зависит. Надо, чтобы она была красива, смела, преданна делу. Кто же у нас может быть такой? Вы, наверное, хотите, чтобы я помогла вам найти такую женщину?

— Между прочим, вы хорошо говорите по-немецки (224).

— Как немка. И по-английски так же. А что?

— Ничего. Так.

Господи, как же он мог сам предложить товарищу Лигуру Симону Брен на эту роль? Своими руками отдать эту прекрасную девушку какому-то врагу, извращенному грубому дегенерату? Это –дико, это –фантастический абсурд. Это было бы, действительно, таким жертвоприношением Иванищу, какого даже Морис Брен не представляет себе. Это преступление, святотатство (225).

— Мне кажется, я нашла подходящую женщину. Вы знаете Жермен Сомбр?

— Манекеншу?

— Да.

— Ну, что вы. Прежде всего она не так уж молода. А кроме того, наверное, немецкого языка не знает. Нет. Нужна женщина особенная. Я знаю одну подходящую. Но… не знаю только…

— Согласится ли она? А она сама партийная?

— Партийная.

— Ну, так как же она может не согласиться, если это для партии, для СССР и вообще для социализма.

— Да, конечно. Ну, а вы, например, согласились бы?

— Я? Вы мне это предлагаете?! Этого я никак не ожидала… (226).

И вот опять: господи, какая же проклятая сила вырвала у него этот идиотский, противоестественный, дикий вопрос? Да еще с этой усмешечкой.

А Симоне вдруг стало так холодно и скучно, что она только и может вот так криво улыбаться.

— Конечно, я благодарна. Лестно… Понятно, я согласна… Но… Это ЦК поручил вам эту миссию? Это официальное предложение. Или ваше личное?

— О, официальное! Не… не…

— Не ваше? Нет?

— То есть… Как сказать.

— Но кто выдвинул мою кандидатуру? Чья это была идея?

— Моя. Я думал, для дела ваша кандидатура самая лучшая.

— Я надеюсь, что справлюсь со своей ролью. Но знаете, он молод, этот начальник охраны?

Ага, молод ли он! Как легко, собственно согласилась.

— Но вы, кажется, не очень довольны исполнением данного вам поручения?

— Наоборот, я чрезвычайно рад. Тем более, что и я буду в это время в Берлине. Мне, собственно, поручается организация исполнения всей… всего плана.

— Ну, и это все ваше дело, товарищ Анри?

— Да, все… Вы правы и я ваш намек понимаю.

— До свидания, товарищ Нинетта!

Господи, неужели же это все?! И так легко, просто предложил ей эту роль? Без малейшей борьбы и колебания.

Робер вдруг слышит странные звуки. Что?! Неужели Симона захныкала? А, паршивка, страшновато стало? Ничего, поезжай добывать своей честью и жизнью для Москвы (223) каштаны из огня. Только кто эти каштаны будет есть –еще неизвестно!

— х х х –

— Таким образом, товарищи, я вношу на голосование резолюцию.

«Т.н. аккордизм есть очередная организация недобитого исторически феодального монархизма, созданная для борьбы с загнивающим капитализмом за господство и власть.

Т.н. его заповеди последовательности и согласованности с собой есть демагогический способ обнаружения классовых противоречий буржуазного общества, игры на них и перетягивания масс на свою сторону.

Раскрытие перед пролетариатом и всеми трудящимися действительно реакционной сути аккордизма есть долг каждого члена партии. Однако ввиду заостренности классовой борьбы в стране и угрозы фашизма, этого боевого авангарда капитализма, как отдельным членам партии, так и мелким партийным организациям предписывается вступать в тактическую временную коалицию с аккордизмом против фашизма, этого главного врага социализма.

Но, помогая аккордизму сокрушить фашизм (так же как и демократизму), в то же время надо готовиться к уничтожению самого аккордизма и захвата власти в руки пролетариата» (229).

— х х х –

Политический момент чрезвычайно серьезный: выступление фашистов может произойти еще ночью. Центр должен выработать меры защиты и обороны. Но король, этот адмирал экспедиции и корабля, саркастически усмехаются, словно у него есть что-то гораздо важнее всех фашизмов.

— Знаете, Брен, я думаю: а ради какого, собственно, дьявола я затеял всю эту историю? За что я взвалил на себя эту довольно таки тяжелую ношу всяческих неприятностей, и тащу ее как старательный осел? Что я имею или буду иметь от этого всего? Кроме неприятностей – ничего. У моего народа необыкновенное единодушие проявляется: все потчуют меня всяческими пакостями! Одним видно, что (231) я намерен вернуть средние века и для этого мы придумали этот аккордизм. Другие глубоко уверены, что я хочу перехватить у Поля Брена власть для того, чтобы учредить неограниченное самодержавие. Третьи нисколько не сомневаются, что мы все это затеяли в согласии с Полем Бреном, чтобы подготовить почву для фашизма. Никто не предполагает, что мы с вами затеяли это искренне и серьезно. Ради этого стоило затевать всю эту историю?

— Ради этого, конечно, нет. Но… ради исполнения великого и вечного закона стоило. Мы этот закон ни упразднить, ни изменить не можем. Это – универсальный, вечный императив и никто не может его избежать. Так точно, как закон продолжения рода. Любить должно всякое здоровое человеческое существо. Таков есть закон какой-то высшей силы, произведшей нас на свет. Ей зачем-то надо, чтобы мы продолжали наш род. И так точно ей надобно, чтобы мы берегли и хранили всеми силами и способами ту форму, в которой существует этот род – коллектив. Эта форма вырабатывалась миллионами лет. И миллионы лет укоренился в нас этот закон. А потому теперь спрашивать себя, зачем и почему я взвалил на себя ту или иную охапку обязанностей немножко поздно, ваше величество. Да, да, все придерживаются этого закона, сознательно или бессознательно (232). Разве вы не ощущали много раз это странное, ни с чем не сравнимое чувство во время вашего общения с большой массой людей, когда эта масса хвалила вас своим криком, аплодисментами? Бывало ведь.

— Гм! Да… Ну, бывало. Но…

— А разве это не необыкновенное чувство. Но это еще не главная часть награды. Есть чисто внутренняя награда, самая благородная, самая чистая и верная. Это то чувство, которое напоминает человека, глубоко, непоколебимо верящего в большую полезность и необходимость своего служения коллективу. Это та награда, за которую люди отдают свою жизнь и идут на страшные муки. Глупые идеологи всяческих диктатур думают, что интерес индивида и интерес коллектива противоположны и что надо жертвовать интересами индивида, что надо людей карать, когда они этого не делают, и принуждать их к этому. Это – идиотизм невежд и деспотов, думающих, что принуждением, страхом смерти можно изменить законы, создающиеся миллионы лет (234). Интересы нормального индивида и коллектива совсем не противоположны. Если бы это было так. то человечество давно погибло бы. Наоборот, как и все прочие силы в человеке, так и эти две, всегда стремятся быть в гармонии, в согласованности. И вот этот момент гармонии внутри человека этих двух сил и дает величайшую награду. Человека здорового, с правильно развитыми обоими этими инстинктами совсем не надо принуждать к самопожертвованию, если оно ему кажется нужным для коллектива. И не надо такому человеку никаких аплодисментов, орденов и криков. Ему достаточно сознания необходимости и большой полезности его самопожертвы. Это ему доставляет такое чувство гордости, полноты. Такое особенное чувство своей значительности, нужности коллективу, что он совершенно превозмогает чувство тоски страха, внушаемые инстинктом самосохранения (235).

— Согласитесь, Брен, что может возникнуть сомнение, нужна ли кому-нибудь эта трагикомедия. Я принял восемь делегаций. Они уверяли меня, что я – скрытый большевик и коммунист, что я готовлю революцию, которая прежде всего заденет их интересы. И попробовали бы вы вызвать в них вот эту согласованность личных и коллективных интересов. А тут еще семья от одной мысли, что я своими собственными руками приготовлю себе и своей семье судьбу русского Николая второго, от одной этой мысли чувствую такое отвращение, что все парализуется во мне. Вообразите себе, что банда пьяных хамов поведет меня и всю мою семью в подвал и начнет расстреливать нас там как мышей (236). Да что меня и семью мою! Если эта самая опьяневшая банда начнет расстреливать весь народ и будет господствовать десятки лет, будет кричать о своих необыкновенных достижениях, о счастье, которое она создала, а в действительности, в результате всех страшных жертв, преступлений, всего колоссального страдания целого народа будет достигнуто только то, что вместо капиталистов, банкиров, князей, королей, как они говорят –паразитов, образуются те же самые паразиты. Не король, а диктатор. Не принцы, а члены политбюро Компартии, не князья, а члены Центрального комитета… И значит, все жертвы и страдания ради изменения названия? Не капиталистический, а социалистический, но все тот же паразитизм? Нет, благодарю покорно, ради этого я не согласен идти с семьей в подвал.

— Я с вами совершенно согласен, но есть небольшое «но» (237). Нужно внимательно проверить все. Вы предполагаете. Что большевизм вырвет у нас симпатии масс и, следовательно, власть?

— Да. Мы им послужим трамплином.

— Это совершенно естественно. Всякая политическая партия охотно воспользуется другой, как трамплином. Мы тоже, говорим, что используем коммунистов, а потом отстраним, чтобы не мешали. Дело не в том, а в том, кто может больше приобрести симпатий масс.

— Кто? Да, конечно, тот, кто больше наобещает этим массам. Но что касается обещаний, бесстыдности и безграничности всяческих обещаний, то кто же когда в истории человечества был впереди московских коммунистов? И не думайте конкурировать с ними в этой области. У вас ведь, наверное, будет и логика, и порядочность, и совесть, эта самая ваша согласованность с собой, которая будет останавливать вас от безответственных обещаний? А их? Никакой логики, никакой совести, никакой согласованности с собой и ответственности у них нет и не будет (238). Никакая демагогия, никакая бессовестность и безответственность все ж таки не смогут победить аккордизм. Я еще раз вам напомню, что все т.н. великие люди человечества непременно обладали этой чертой согласованность с собой. Без исполнения этой заповеди никакой Будда, Христос, Магомет и Моисей не могли бы пользоваться таким доверием и любовью масс, которые делали их богами. И эта заповедь будет действовать и в нашей борьбе с нашими противниками. Никакая демагогия, никакая ложь ничего не смогут сделать с нашими простыми, очевидными фактами. Какие это факты? Во-первых, всем и каждому будет видно, как мы сами живем и как хотим жить. Никакой разницы в самом главном и существенном, т.е. в питании между нами и самым простым рабочим нет. А в то же время всем известно, как живет, скажем, их вождь и его свита. Ведь они едят (с их точки зрения) «богато», роскошно, вкусно. Ведь всем известно (239), какая царит у них теперь после голодных годов революции эпидемия обжорства, пьянства. Это у них называется «веселой, счастливой, социалистической жизнью». И дальше: поскольку и все иные ваши радости и удовольствия зависят от природы, от солнца, чистого воздуха, движения т.н. от того, что не покупается и не продается, то всем опять ясно должно быть, что нам не надобны те привилегии и преимущества, которые дают буржуям или капиталистам их радости жизни. Какое может быть сравнение: вы и Сталин. Вы, король, деспот, эксплуататор, человек, который должен роскошествовать и купаться в наслаждениях. Вы живете как монах, едите темный хлеб, овощи, зерно и фрукты, пьете только сырую воду. И ни в чем другом не нуждаетесь (240). А Сталин и его единомышленники? Конечно, при их режиме, при их образе жизни и питании им необходимы привилегии, хотят они этого в теории или нет, им нужно, значит, это неравенство с массами рабочих. И оно у них есть и будет всегда, сколько бы они не произносили хороших слов о социализме, коммунизме, равенстве и т.п.

— Гм! Ер… в социальной и политической программе мы, кажется, даже сходимся с коммунистами?

— Ваше величество! Программы, лозунги, вся эта политическая казуистика нас не интересует. У нас есть одна программа, одна цель: вернуть здоровье и равенство сил, физических и духовных, т.е. счастье нашему народу. Мы считаем, что для этого прежде всего необходимо изменить способ питания (241). Я не знаю, к каким мероприятиям мы вынуждены будем прибегнуть для осуществления нашей цели. Одни, например, говорят, что надо употреблять вообще средства мирные, постепенные, эволюцию. Другие. Наоборот, считают, что только насильственные средства, т.е. революция, могут дать положительные результаты. Я этих утверждений совершенно не понимаю. Если для моей цели в данных условиях мирные средства не могут дать положительных результатов, то я не понимаю, почему я не должен прибегнуть к мерам насильственным, хотя бы они и назывались революционными. Надо иметь в виду только цель и надо быть (242) последовательным до конца и согласованным с собой.

— Да, конечно, но я все ж таки питаю непреодолимую антипатию ко всяким революциям, гражданским войнам, диктатурам и т.п. Это совершенно невозможно. Если нам для нашей цели надо будет издать закон о национализации промышленности, о конфискации капиталов, об упразднении монархии, я первый подпишу петицию о таком законе. Но закона, а не насилия!

— А что делать, если наши противники, будь-то фашисты, коммунисты, социалисты, да даже демократы, выступят с оружием в руках против нас. Но это потому, что вы – глава того учения и общественного движения, которое является осуждением и угрозой тому образу жизни, каким они живут. Все они, по нашему учению, либо бедные, невежественные самоубийцы, либо сознательные убийцы и отравители народа (244). Должны защищаться?

— Конечно. Но к нам тотчас же примажутся коммунисты. У меня есть бесспорные данные о том, что они приняли постановление: провоцировать вас всеми средствами на гражданскую войну, чтобы потом овладеть властью и нас уничтожить. Мы все ж таки не какие-нибудь непротивленцы. Да, коалиция коммунистов опасна, но мы ее не примем. Мы будем от них защищаться, как и от всякого врага (247).

— х х х –

Робер ничего не может понять: новость такая, что дядя Поль должен был бы раз двадцать сказать «парбле» и раз десять шлепнуть его ладонью по спине. А в особенности за план руками коммунистов добыть назад инженеров (248).

— Хорошо. Все необходимое для этой экспедиции ты получишь. Только вот что, Робер. У меня был разговор с Элен. Вы, кажется, любите друг друга и хотите жениться? Я ничего не имею против. Но ставлю одно условие. Ты должен уйти от активного участия в нашей партии. Я уже слышал, что мои родственники имеют различные привилегии, посты. А тут еще зять. Нет. Приданое Элен получит хорошее. Но постов в партии иметь не будешь никаких. Если захочешь жениться на Элен, то в Берлин тебе ехать нельзя. Я не хочу, чтобы в этом деле выкрадывания инженеров было замещено мое имя. Кроме того и опасность большая, ты рискуешь жизнью. Ты только подыщешь себе заместителя, введешь его в дело, поможешь ему все организовать и отойдешь (245). Тебе лучше либо жениться на Элен, либо вступить в партию отца.

— Но я, дядя, не разделяю убеждений отца.

— Ах, «убеждения»! Нет убеждений, есть интересы.

— х х х –

— Я на минуточку к тебе. дядя. Попрощаться. Еду в Швейцарию. В горы. Весело будет.

— Я бы с удовольствием тоже. Но начал уже работать.

— А никак нельзя взглянуть?

— Нельзя. Дрянь работа. Потому и нельзя… «Бой двух Иванищ». Вот эти две фигуры – представители двух миров, два Иванища.

— У, какое же отвратительное вот это Иванище!

— А вот в этом и проклятие, что отвратительнее мы лучше умеем писать, чем хорошее. Это – наше проклятие, извечное, и художников, и писателей и вообще всех поэтов. Отвратительные или т.н. отрицательные типы мы умеем представлять. А вот хорошие. Положительные. Этого мы не умеем. Должно быть потому, что в нас самих очень мало позитивного. Ну, вот это Иванище, положительное якобы, молодое, новое. Оно должно быть таким красивым, таким (257) сильным, могучим, чтобы от одного взгляда на него на душе становилось весело. А тут… какой-то боксер, какая-то подстриженная горилла. Дрянь, а не Иванище будущего!

— Но впечатление производит сильное. Эти развалины городов под ногами. А это –кровь? А это страшное напряжение их борьбы… Сильное впечатление!

— Правда! Но положительное Иванище ведь дрянь, правда? Сволочь же, а не Иванище! И что ему, проклятому, нужно, чтобы оно зажило и засияло? Иванище будущего должно быть таки Иванищем будущего, а не какой-то гориллой или боксером.

— Прощай, дядя. Если б со мной что-нибудь случилось, то ты меня злом не поминай. Нет? Не будешь?

— А что может с тобой случиться? Ведь это только прогулка в горы.

— Ну да, но теперь зима. А в горах пропасти. Ну, да я шучу. До свидания (258).

— х х х –

Со всеми попрощалась, всех собак и кашек расцеловала, а с родным братом и видеться не хочет. Ненависть такая, будто друг другу страшное зло сделали. Все из-за убеждений!

— У меня не может быть брата-фашиста.

— У нее братья –московское правительство. Это выгоднее (280). У нее будет хорошенькое развлечение.

— Идиот! Мерзкий фашист!

— х х х –

— Алло! Пусть Жак немедленно летит на вокзал. Не выпускать ее ни на минуту из виду (261).

— х х х –

Действительно, какая необыкновенная чистота в домах этих немцев. А тишина? Тоже будто в храме.

Симона немного волнуется, и оттого так крепко сжимает руками поручни лестницы.

Ага, вот, наконец, верх серой шляпы. Вот густые темные брови. Да, это Кремер. Пора!

Нога подвернулась плохо, не так, как Симона делала это на репетиции. Но вы слышите, вскрикивает она как раз в тот момент, когда открывается дверь лифта.

— Что с вами, фройлайн?

— Я, кажется, сломала ногу. Ой!

— Вы можете обхватить меня за шею… Потерпите немного… (262).

— х х х –

— Ну, вам немножко легче? Вывих вправлен. Я, правда, не окончил медицинский факультет, но такие вещи я всегда делаю довольно хорошо.

9 А кожа, господи, до чего же нежная, шелковая, теплая!). Теперь вам надо полежать несколько дней. Вы недавно в Берлине?

— Только два дня. Я – студентка, господин Кремер, и я… немного к фашизму… и меня интересует ваш новый строй.

— Чрезвычайно рад. Наш новый строй – это, действительно, новое слово для всего мира.

Он, кажется, даже волнуется. Вообще, какой он весь здоровый, розовый (263), квадратный. Как точно, рублено говорит. И какой умный, симпатичный, проникновенный взгляд. И это – якобы фанатик, который поджег отель и погубил столько людей, чтобы выкрасть инженеров. Это тот, который по одному слову Гитлера с восторгом расстреливал пачками коммунистов. Невероятно.

— … наш строй – это спасение всего мира, который заражен страшной проказой –коммунизмом. Нет страны, где бы ни было этой отвратительной и смертельной эпидемии. Только у нас в Германии она выведена, вырвана с корнем, выжжена огнем.

— Какое счастье! А мне говорили, что даже у вас эта болезнь есть, только загнана внутрь, под кожу. Будто бы даже в самой расистской партии есть коммунисты, которые информируют своих товарищей обо всем.

— Этого не может быть. Наш народ питает такое отвращение к коммунизму, что… Да вы не знаете, что это за мразный элемент, коммунисты. Трусы, лицемеры, грабители, лодыри, никчемники. Это – струп от ран нации. А наша нация была очень тяжело ранена. И поэтому-то на ней могли развиваться всякие язвы и струпы. Но Гитлер – божественный, великий, наш родной, единственный Гитлер, излечил все язвы. Германия быстрыми шагами идет к свободной, веселой, прекрасной, счастливой жизни.

— Я чрезвычайно вам благодарна. И если вас не затруднит, я попросила бы вас завтра заглянуть ко мне, не оставлять меня одну (264).

— х х х –

— Ну, вот таковы мои успехи, господин Буше. И первое же мое свидание с вами. Видите, какая я дисциплинированная и точная.

(Гм! Он, кажется, совершенно искренне доволен ее успехами. Но какой-то совсем другой: то ли похудел, то ли весь захвачен делом. Как этот новый элегантный костюм так его меняет? (265).

— Принцип прежде всего. Вы – мадемуазель Дюртен, я господин Буше и кончено.

— Да, так вот я должна вам сказать, что господин… мой спаситель совсем не такой уж страшный и противный, как вы его малевали. Это – умный, образованный и абсолютно искренно преданный своей идее человек. Я не раз думала, вот если бы у нас было побольше таких людей.

Анри чувствует, как опять словно кто-то сжал его сердце. И опять ноющая острая боль. Да, какое ему дело до этой девушки.

— Вы злоупотребляете, по-моему мнению, своим правом начальника. Вы можете требовать, чтобы я тем или иным способом вошла в доверие к тому господину, даже чтобы я стала его любовницей, но требовать, что бы я вам рапортовала, что именно и как именно я при этом себя чувствую, это, извините, злоупотребление своим правом и… грубость (267).

За что же, собственно, она так рассердилась?

— Я прошу сказать мне точно, где именно должен остановиться автомобиль. Моя идея такова: завтра в шесть часов я буду проходить мимо того места. И в тот момент, когда они будут проходить к автомобилю, я опять немного вывихну ногу. Он, конечно, увидит меня и, я думаю, не оставит меня на тротуаре, – наши отношения уже таковы, что… Несмотря на всю свою дисциплинированность и преданность делу, он, вероятно, возьмет меня в автомобиль и захочет подвезти к центру. Но я до дома не доеду, а сойду там, где нам нужно. А нельзя ли как-нибудь предупредить инженеров? Чтобы они были готовы и были осторожнее.

— Они будут на заднем сидении и потому у них меньше шансов быть задетыми. Этот ваш… ну, начальник охраны, рискует (269) больше всего. Но инженеры производят ужасное впечатление: это какие-то жалкие, полусумасшедшие существа. Ведь их этот самый негодяй Кремер подвергает ужаснейшим пыткам. Ведь это садист какой-то (270).

— х х х –

Чтобы не опоздать, Симона приехала уже с полчаса назад. И тут ею как раз и овладело сомнение: возьмет ли ее в автомобиль Кремер.

… Наконец: идут!

— О! Господин Кремер! Какая удача!

— Каким образом вы здесь? Что случилось?

— Я опять вывихнула ногу (271). Это ваша машина? Подвезите меня.

Нет, не возьмет! И какой суровый, тяжелый взгляд.

— К сожалению, я – при исполнении служебных обязанностей. Это – не моя личная машина… Я сожалею.

— Как? Вы бросите меня здесь? Вы?!

— Ну, хорошо! Я подвезу вас до первого такси.

В автомобиле! Это самое главное. И ни перед каким такси он, конечно, не высадит ее (272).

Теперь, когда она уже в машине, когда цель достигнута, Симону начинает понемногу охватывать гнетущее волнение. Ей уже не радостно от того, что этот человек, который так сочувственно поглядывает на нее, будет раздавлен, разорван, уничтожен. И неужели она сама за то, что он пожалел ее, отведет его на эту смерть? Это – ужасно.

Но неужели все это может случиться и с Анри? Господи, и как они могли придумать такой страшный план? Зачем это все? Ведь этот Кремер так же искренне и горячо желал добра коллективу, он также готов отдать жизнь свою за это (273). Почему же они должны убивать друг друга? Непонятно, абсурдно, дико, нелепо. Нет ли в этом какой-то страшной роковой ошибки. Вот этот Кремер! Разве он не любит своего Гитлера и свою Германию с такой же искренностью, верой, преданностью, как, скажем, Анри своих рабочих, крестьян, Сталина. И таких как тут, так и там – миллионы. Неужели миллионы могут ошибаться. Не может же быть, чтобы и те, и другие были правы. Потому что если так, то за что же, почему же они готовы так яростно убивать друг друга? (274).

— До скорого свиданья!

(Двинулись! Летят! Господи, господи! Чей-то дикий крик? А дым? Почему огонь? Ах, они горят! Господи, где же Анри? Но почему он стреляет? А где Кремер? Но что это? Откуда полиция?

— Стой! Ни с места! Все арестованы.

И они стреляют. Стреляют в Анри! В товарищей! В толпу! (275).

И Симону вмиг охватывает какая-то сила. И эта же сила вытаскивает револьвер из кармана и направляет на людей в мундирах. В конце ее руки вырываются выстрелы. А в голове шум, туман. И вдруг она ощущает, как что-то остро режет ей плечо, сильно толкает назад и валит на землю.

Не видит она и того, как двое тянут по земле к серому автомобилю ее обмякшее тело.

— х х х –

Нет, Робер чувствует, что он дальше не может ехать. Этот крик? И это ведь, кажется, он сам в нее выстрелил.

— Стоп! Слушай, Жак! Я сейчас должен выйти из машины.

— Но ты же рискуешь. И мы все.

— Вы ничем не рискуете… (277).

— х х х –

Радиоинженеры возвратились! Радиопушка!

И вот несколько дней весь город снова надувается.

Что? Фашизм, коммунизм, аккордизм? Да что теперь все «измы» на свете? Что теперь всякие там кризисы, безработицы, нужда, болезнь, сама смерть, если у нации будет такая могучая сила, если, может, весь мир будет под ее владычеством?

Но…

— х х х –

— Мы совершили громадную ошибку, Брен. Да, да. Мы воспользовались этим чудом, необыкновенным возвращением инженеров для пропаганды. Но мы потеряли по сути.

— Но мы не обязаны выдавать им их (278). Они имеют право убежища.

— Они могут завтра ворваться в нашу страну и начать мировую войну, либо их подданные, преступники, убийцы должны быть выданы. Значит, мы должны выдать инженеров.

— Но это невозможно. Дать им своими собственными руками средства господства над нами, над всем миром! Это же нелепо! Мне что ли эта власть не нужна? Нация! Что же теперь скажет нация, если мы отдадим нашим врагам эту власть?

— А мы им не отдадим ее. Она исчезнет. Не достанется никому. Завтра инженеры будут вам выданы. Но завтра (273) случится досадное происшествие: двое сумасшедших фанатиков, узнав о том, что этих инженеров будут провозить по такой-то улице, набрасываются на них и убивают. Преступников, конечно, тут же на месте арестуют. И окажется, что эти отвратительные преступники – один коммунист, а другой аккордист.

— Но… где же вы возьмете этих самых… аккордиста и коммуниста?

— У нас их есть сколько угодно среди наших агентов полиции. За известное вознаграждение они на что угодно пойдут. Мы их будем судить, а на суде они гордо заявят, что они исполнили постановление их партии. Это – провокация, скажете? О, мы ничего нового не сделали, мы только воспользуемся богатым опытом и практикой наших друзей московских коммунистов. У них такие дела, такие преступники, такие суды всегда практикуются. Погибнет несколько душ? Это небольшой неизбежный расход в хозяйстве нации. Что эти несколько душ в сравнении с теми (280) тысячами душ, которые погибли бы без этого расхода. Эти инженеры в таком теперь состоянии, что… вряд ли они могут быть теперь полезны. Они почти невменяемы. Они должны погибнуть: миру еще рано иметь такие открытия. Если бы они и могли завтра предложить проект такой пушки, то этот проект никто не мог бы осуществить. Это была бы ужасающая война всего мира за владение проектом. И за недопущение его до осуществления (281).

— х х х –

— Ну, Робер, в чем дело? Скорее излагай свое дело! (282)

— Дело в следующем. Я очень прошу помочь освободить… Симону. Она – моя сестра.

— Наплевать. Никаких сестер и братьев перед нацией.

— Но это дело моей внутренней… чести. Она из-за меня попала в тюрьму. И это я ранил ее.

— Жаль, что не убил. Меньше возни было бы.

— Я знаю: никаких сестер и братьев. Но здесь не то… Я сам ее здесь арестую и даже расстреляю, если надо будет. Но там, в Германии (283)… Я иначе не могу.

Вот это проклятое «я иначе не могу»!

— А когда же свадьба с Эллен?

— Но, дядя, ведь ты же сам сказал (284) –либо брак с Эллен, либо работа в партии.

— Я и теперь то же самое говорю. Не нация для родственников, а родственники для нации.

— х х х –

— Простите, господин Брен, что я вызвал вас сюда. Но я, как видите, инвалид… Вы имеете какие-нибудь известия от мадемуазель… Симоны? (286) Она арестована в Германии и находится в тюрьме.

— Но за что?

— Ничего не знаю. Она арестована под именем Симоны Дюртен.

— Это будет страшный удар для родителей. Я сейчас же лечу к брату.

— х х х –

В чем дело? Что за крик? Что за волнение на улицах?

— «Вечерняя газета»! Экстренное издание! Убийство инженеров-изобретателей пушки! Убийцы – коммунист и аккордист.

— Разрешите, сударь, одним глазом заглянуть в нашу газету.

— Пожалуйста! Вот до чего дошли наши коммунисты! Читайте!

«Сегодня утром произошло дикое, страшное преступление. Двое фанатиков из лагеря коммунистов и т.н. аккордистов во главе которых стоят король Франсуа Третий и профессор философии Даниэль Брен, причинили громаднейшее зло нации: они убили двух инженеров, изобретателей радиопушки (287). Как известно, инженеры были похищены у нас нашими врагами, но им с громаднейшим риском посчастливилось вырваться и вернуться в нашу страну. Но тут они нашли свою погибель от руки граждан нашей страны. Кто же больший враг ее: те, что только украли их, или же те, что убили?…

— х х х –

О, господи, кто же мог знать, до какой степени эта новость перевернет эту женщину. Она как пантера, только что после воли запертая в клетку. Бедняга Даниэль: точно это он послал Симону в Берлин, точно он ранил ее там и в тюрьму посадил.

— Поезжай сейчас же во дворец.

— Ради бога не кричи. Я ведь сказал, что король, к сожалению, в этом деле ничего не сможет сделать. Конституция не разрешает ему…

— Плевать мне на Конституцию (288).

— Ты можешь плевать на конституцию, а король не может. И кроме того, он не захочет вступаться за коммунистку.

— А за кого же он захочет? За фашистку? Ты спас ему жизнь. Он должен спасти твоего ребенка.

— А что, если бы ты обратился к Полю? Да, он политический враг, но ведь он –дядя Симоны.

— Я не могу. Он сейчас же начнет шантажировать, требовать такой платы, что… (289).

— х х х –

С того времени, как врач разрешил встать с койки, целыми часами бродит по камере Симона Брен.

Какие они милые, божественно прекрасные эти люди там на воле (291). Даже Робер. Милый Робер! Ну, фашист, ну, ошибся, ну, пусть немножко эгоист, карьерист, но все равно. Он – милый. Он – дорогой. Анри? Что с ним? Следователь ничего о нем не говорит. Значит, он не арестован? И какая же это была полиция, если инженеры исчезли?

Что же в конце-концов этот жестокий Шумахер может сделать? Ну, мучить жаждой. Ну, не давать спать. Пусть даже убьет. Она даже поблагодарит за это. Потому что так жить, как они живет, нет никакого смысла. Все что угодно, но только не это страшное одиночество, эта бесцельная пустота. А главное, никто же там на воле и не знает, где она и что с ней (292)… Всю свою жизнь отдала бы по капле. Только бы быть с людьми. Ах, ничего нет лучшего на земле, чем человек, даже эгоистический, даже преступный…(294).

Эй! Господин надзиратель! Я хочу дать новые показания.

— х х х –

— Прошу садиться, дорогая мадемуазель.

И все ж таки эта отвратительная толстая рыжая каракатица лучше, нежели пустота.

— Я нового мало скажу. Но я настойчиво требую, чтобы вы (295) дали мне возможность снестить с нашим консулом.

— Достаточно вам назвать одно имя и мы немедленно закончим это проклятое дело. И вы сейчас же будете на свободе (296). Вы главная обвиняемая по этому делу. Но какая же вы террористка? Ведь каждому ясно, что вы играли второстепенную роль.

— А скажите мне, господин Шумахер. Если бы из ваших кто-нибудь попался к нам и ему была бы предложена такая вещь, и он согласился, как бы вы назвали такой поступок?

— Вопрос очень интересный, искренний и справедливый. Но я вам отвечу тоже искренне: на войне как на войне. Разве в Москве, когда попадается кто-нибудь из наших, не делается тоже самое?

— При чем тут Москва?

— Для сравнения. Наши в Москве, ваши в Берлине.

— Ха-ха! Ваши – это расисты. А наши –это все остальные люди (298).

— Мы объявили, что вы – ранены, умираете, вам непременно надо выйти на свободу. Конечно, кто-нибудь из ваших благородных товарищей непременно явится, чтобы этой жертвой спасти вас.

— О, какая подлость!

— х х х –

Какое измученное в желтых пятнах лицо.

— Простите, господин профессор. Я буду с вами совершенно откровенна. Вы единственный человек, который в состоянии отклонить короля от того пути, на который его толкают некоторые люди – отречься от престола (299) для того, чтобы спасти нацию от гражданской войны. Ах, это убийство инженеров будет дорого стоить нам (300).

— До свидания, ваше величество. Я сделаю все. что смогу.

— х х х –

Я уверен, что это недоразумение выяснится.

— Нам совершенно основательно указывают, что мы –скрытые московские коммунисты.

— Указывают либо люди совсем необъективные, либо мало знакомые с нашей доктриной. Я сказал бы, что скорее фашизм есть скрытый и перевернутый московский коммунизм. И у нас с ними громадное основное различие (301). И московские коммунисты и фашизм в основу своей философии кладут идею господства одних элементов над другими, то ли в организме индивидуума, то ли в организме коллектива, нации или же целого человечества. А аккордизм в основу своей философии кладет: согласованность, гармонию сил в индивидууме, и в нации, и в человечестве, и во всей вселенной. Из этого кардинального различия вытекает различие и во всех методах и способах. У них – господство, т.е. диктатура и подчинение, вожди и массы, террор и дисциплина, кара, страх, насилие, убийства. У нас – никакой диктатуры и совершенное отсутствие насилия, принуждения. А отсюда ясно, что никакая из наших групп не могла вынести постановления об убийстве отдельных невинных людей. И в нашей борьбе за власть есть разница. Они добиваются власти, чтобы с ее помощью запрещать все. что не соответствует их миропониманию. Мы же добиваемся ее, чтобы охранять совершенную свободу всякого миропонимания. Они никакой агитации и пропаганды против них и их доктрин не разрешают, боятся, что пропаганда может затемнить сознание их масс (302) и поднять их на свержение власти. А мы этого не боимся. Мы сознаем большую силу нашего учения. А потому для нас свобода максимальная есть необходимое условие существования.

— Но позвольте. Ведь мы же собираемся издавать законы о запрещении алкоголя, табака и т.д. Какая же это максимальная свобода?

— Абсолютной свободы, конечно, не может быть. Меньшинство, особенно определенно вредное. Должно подчиниться большинству.

— Если мы вынесем такое запрещение, то мы ведь разрушим целую отрасль народного хозяйства, совершим насилие не только над теми, которые виноваты, но и над теми. Которые невинны (303). Какая же разница между нами и московскими коммунистами? Да мы так же, начав с алкоголя, будем вынуждены по закону нашей же последовательности проводить далее и конфискацию и национализацию и экспроприацию. В теории у нас полная свобода. мир, согласованность сил. А начали бы мы с запрещения, с несвободы, с борьбы с ненавистью, кровью, смертью. А так начав, мы должны были бы и дальше продолжать такой способ осуществления нашей теории. А коммунисты тоже. А фашисты тоже. А демократы тоже. И у всех теории самые лучшие и едино спасительные. А в результате все та же ненависть, кровь, страдание, смерть.

— Но есть все таки нападение и защита (304).

— Если неясно, кто, собственно, разбойник… Я, к большому своему сожалению, начинаю сомневаться в ваших теориях. Идеологически они прекрасны. Но они слишком идеалистичны. Осуществлять их… безумно тяжело. Почти невозможно.

Невозможно из-за того же нашего союзника. На другой же день после победы над фашизмом он схватит вас за горло. И чтобы не быть задушенными, мы согласимся на все, чего он будет требовать.

— У нас никакого союза нет.

— Но мы же не можем от такого союза избавиться, не можем запретить.

— Нет, можем.

— Мы не должны развязывать никакой гражданской войны (305). Если мы хотим сохранить мир, мы должны идти на жертвы. Самый плохой мир все же лучше нежели война… А потому мы должны показать пример миролюбия, умерить нашу воинственность даже в пропаганде.

— Разрешите вам ответить. Сначала о нашем вмешательстве в частную жизнь (306). Почти все области человеческой жизни подчинены той или иной регламентации. Но в самой важной области жизни человека – питании – никакого контроля и регламентации нет. Это, мол, частная жизнь граждан и нарушение свободы. И находятся такие врачи да еще натюристы, которые поддерживают этот преступный взгляд. Наивные люди думают, что достаточно запретить и люди перестанут делать. Природа вложила в вас силу большую, чем все принуждения и насилие. Эта сила –это все тот же вечный императив, вечный закон, который сильнее всех законов. И этот закон повелевает нам заботиться об интересах коллектива (307). Именно коллектива, а не ближних. Это разница! Инстинкт коллектива –это сила, отличная от инстинкта альтруизма.

А кроме того, не забывайте о законе согласованности с собой. Нет ничего безнравственнее, тяжелее и нестерпимее, чем расхождение с самим собой (308).

— Вы очень верно сказали? Если быть честным и невиновным перед собой, то никакие осуждение и суд людей не страшны. И потому я говорю вам: будем последовательны до конца и в миролюбии, даже до жертв… прочими ценностями.

— Даже своими убеждениями, даже самым главным? Мне кажется, что вы еще недавно говорили, что если для здоровья и счастья народа надо будет…

— Счастье – это соотношение многих сил, это равновесие, гармония, согласованность сил внутри себя. Счастье возможно, оно будет достигнуто человечеством. Теперь существует Лига наций. Это сообщество людей. цель которых держать друг друга за руки, чтобы не допускать друг друга до грабежа и убийства. Но будет время, когда человечество организует иную Лигу Наций (309 б), Лигу создания счастья на Земле! Будет время, когда не о вооружениях, не о газах, не о средствах разрушения и уничтожения будут думать люди, а об организации равновесия и гармонии. И та нация, которая первая поставила бы на повестку дня сознательное, планомерное строительство счастья, какое бы место заняла в пантеоне человечества (309в).

— х х х —

— Прости, дорогая, я хотел бы немного отвлечься. Ты не беспокойся, я не сделаю ничего такого, что могло бы быть во вред моей нации. Я не отрекусь от трона, но и гражданской войны не допущу. Я видел ночью страшный сон. Будто я в каком-то большом городе. И вдруг этот город начал гореть. А воды нет. А я знаю, что мне (310) надо разбиться, потому что я стеклянный и во мне находится большой резервуар воды. Но мне безумно страшно разбиваться. И вдруг какая-то страшная сила подхватывает меня и… бросает об землю. И я с ужасом разбиваюсь. И в то же мгновенье я уже вижу себя над городом. Громадный голубой простор и такая радость… На всякий случай я после этого написал маленькое завещание.

— х х х –

— Нет, нет, Морис. Это самоубийство. Никакого несчастного случая. Все заранее обдумано, решено. И этот разговор со мной, теперь он мне ясен. Перед самым мостом он пустил машину в пропасть.

— Но зачем?

— Затем, чтобы спасти нацию от гражданской войны. Это – наивное, совершенно излишнее геройство. Он думал, что уничтожением себя он остановит борьбу в стране. Он должен был выбирать: либо смерть, либо… революция, гражданская война. Но чего он достиг?! Он только нас ошеломил, дезорганизовал, обессилил. Поль убедил его, что фашисты не выступят, если он отречется от трона, если отойдет от аккордизма и нанесет этим удар коммунизму… Ну, вот недолго пришлось ждать. Они уже выступают. Две редакции наших газет коммунистов и социалистов разгромлены фашистами. Полиция не препятствовала. Везде идет открытая мобилизация фашистов. Начинается гражданская война. Вот чего он достиг своим геройством.

Но Морис Брен, как видите, все еще не может прийти в себя.

— Но… надо же защищаться.

— Мы не можем защищаться. Мы обезглавлены (313).

— Обезглавить и их и их армию!

— Но ты понимаешь, что глава их армии… Наш брат?

— Отлично понимаю. И понимаю, что этот брат завтра уничтожит всех своих братьев, если они будут мешать ему. И сделает это так же подло и коварно, как он это сделал с королем (314).

— Но он нам брат?

— А я тебе не брат? А Симона тебе не дочь? А миллионы других, которым ты хотел помогать, тебе не братья? И при чем здесь брат, если речь идет о… том коллективе, о котором ты так хорошо писал еще вчера.

— Ну, во-первых, надо быть уверенным, что это удастся. А, во-вторых, идею бросить. Кто ее будет защищать? Я отдам себя. Но надо быть согласованным с собой и здесь. Что это даст? Ну, я погибну. А кто будет действовать дальше?

— Но ты ослабишь противника. Ты остановишь этот ужас.

— А если не остановлю? (315). Поль у них не глава вооруженных сил. Как у нас был король. А если я принесу эту жертву, без пользы? Имею ли я право ради проблематичного успеха бросать свою армию без руководства… Мы будем бороться до последнего вздоха.

— х х х –

Действительно, смерть короля послужила сигналом к катастрофе. И смотрите. Как город уже готовится к ней. Он еще ничего собственно не знает. Но какими-то телепатическими щупальцами он ощутил приближение событий.

Вот с грохотом, как отдаленный гром, падают железные шторы магазинов, лавок, банков.

Вот бурно, словно вода, прорывавшая трубу водопровода, выливается толпа рабочих из ворот фабрики.

Вот аэропланы, стремительно несущие на своих крыльях в столицу отсутствующих депутатов, министров (316).

— Долой аккордизм!… Долой коммунизм! Бей изменников! Да здравствует нация! Да здравствует Поль Брен!

И кажется, что даже фонари на улицах мигают и дрожат от страха.

А телеграфы и телефоны, как видите, разбрасывают по всей стране искры этого страха, ярости, жадности, ненависти.

— х х х –

« Дорогой Даниэль!

В страшной торопливости пишу тебе это письмо. Нельзя медлить больше ни одной минуты. Ты прав. Ужас развязан и надвигается неумолимо. Я не могу быть посторонним зрителем этой драмы. Я тоже должен быть согласованным с собой и последовательным до конца.

Когда ты завтра получишь это письмо, я, думаю, все будет уже сделано. Я верю, что мне удастся. Я хочу остановить своей крошечной волей хоть на один миг эту безумную бурю. Я буду счастлив, если моя последняя жертва богу Иванищу поможет хоть немного.

Твой Морис» (317).

— Алло!… Это господин Поль Брен? Мне непременно нужно тебя увидеть… По чрезвычайно важному для тебя и всей страны делу… Речь идет о твоей жизни… Я считаю своим долгом… Максимум 5 минут. И немедленно, нельзя терять ни одной минуты… Еду! Через пять минут буду у тебя.

Ах, это глупое дрожание всего тела… Никаких колебаний! И главное –не дрожать. Это –скандал, стыд, позор, преступление. Проверь еще раз спокойно, поставлен ли револьвер на выстрел… Так… Хорошо.

— х х х –

Как недоверчиво и вместе с тем с любопытством прищурены глаза Поля. И этот молодой человек возле него. Охрана? Секретарь? Подозревает?

— Здравствуй, Морис! Излагай свое дело (318).

— Дело в том, что король покончил с собой для того, чтобы уберечь страну от братоубийственной войны.

— Если ты пришел для того, чтобы…

— Я пришел для того, чтобы сделать с другого конца то же, что он. Вот!… Вот!…

— А-а!… На помощь! Спасите!

— Хватайте его! Он убил господина президента! Хватайте его!

— Да, да, пожалуйста, хватайте. Да, я убил зачинщика гражданской войны – Поля Брена. Я – Морис Брен, брат его.

— х х х –

И вот смотрите: через какой-нибудь час какая перемена. И те, которые нападают, и те, которые защищаются, и те, которые неистовствуют, и те, которые дрожат –все ошеломлены. Все дезориентированы.

— Поль Брен убит!

И что же далее. И как же теперь: «Да здравствует Поль Брен»? Как же он теперь может здравствовать? И во имя чего теперь нападать? Месть? И уже громы выстрелов и реки крови? Или же?

— х х х –

И вот уже часа полтора движутся эти черные молчаливые угрюмо-торжественные массы тел. И так все время жалобно пронзительно вопят трубы. И словно в последний раз колеблются эти черно-серебряные и золотистые знамена над королевской черно-серебряной колесницей.

Даниэль Брен время от времени поднимает низко склоненную голову. Да –оно тихо движется сегодня это человеческое зерно. Никто бы ни сказал, что два дня назад оно на этих самых улицах бесновалось, неистовствовала, истекало кровью. Да – сегодня оно провожает в последний путь того, кто за то, чтобы оно не бесновалось, не истекало кровью, отдал свою жизнь. И оно, это человеческое зерно, это Иванище, кричит вот этим металлическим смертным криком, бьет себя в грудь. Да оно грустит, оно горюет по тому. который лежит здесь.

А тот? Маленький художник Морис Брен, который тоже положил на алтарь свою жизнь? Того это самое Иванище било, топтало ногами, плевало в лицо, рвало кожу. За это же самое. И теперь тот едва живой лежит в одиночестве и лишь глаз надзирателя время от времени пристально смотрит сквозь решетку.

А если бы он не сделал того, за что они его истязали, то могли бы ли они так торжественно-тихо идти, изливая печаль свою? О как бы оно вот это самое Иванище билось бы на этих самых улицах? (320).

— х х х –

Симона никак не может припомнить, какой день она уже голодает, девятый, или десятый?

Ну, что ж, пускай смерть.

Ах, опять эта отвратительная морда Шумахера.

— Здравствуйте! Я опять к вам. С хорошими новостями… Скажите нам (322) только, кто вам… Я с искренним удовольствием извещаю вас, что вы –свободны. Освобождаете камеру. На нее есть уже другой претендент (322). Вот официальная бумага. Собирайте свои вещи.

— Я сейчас! Я в одну минутку…

— х х х –

Это свобода. И эти люди, и эти двери без решеток. Все, все настоящее, прежнее. Родное-родное. А газеты?

Дядя Морис! И это сделал дядя Морис! Тот самый, который (323)… Жаль, что не на смерть. Как жаль! (Но какое геройство, какой подвиг! Вот это настоящая «борьба двух Иванищ».

И Анри, наверное, был там в эти дни. И, возможно, что дядя Морис вместе с Анри совершил это.

А она в это время лежала, как безжизненный клоп. Но зато теперь… О, «борьба двух Иванищ» еще не закончена. Еще будет время. И ты, Дядя Морис, можешь быть спокоен, она закончится так, как тебе хотелось.

Роберу немножко жутко смотреть на эту груду тела дяди Поля. Да это –не лицо, а опорожненный обвисший мешок из толстой серой замши. Как это ни невероятно, теперь это лицо больше напоминает лицо отца.

— Послушай, Робер. Мести не надо (323). Мое ходатайство перед судом простить дядю Мориса. Но… наше дело продолжать беспощадно. Делаю тебя своим наследником. Во всех областях… И будь непоколебим и верен до конца. Нас на мгновение обессилили. Вырвали из рук правительство.

— х х х –

— Как? Не побыла и часу дома и уже куда-то бежать? С Робером не поздоровалась.

— Мама! Я с фашистами не здороваюсь.

— Дитя мое, да ведь это брат твой!

— Нет у меня братьев-фашистов.

— Но ведь это Робер тебя из тюрьмы освободил.

— Жаль, что я не знала (325).

— х х х –

— Нинетта! Зовите скорее!

— Здравствуйте, Анри! Что с вами?

— Анри ранен был, дорогая барышня (326).

— Где? Когда? Я ничего не знала…

— Я ранен был там, где мы вместе были в Швейцарии. Несчастный случай. Товарищ играл с револьвером и нечаянно выстрелил в меня.

— А, со мной пустяки. Я тоже в тот день упала в горах и вывихнула плечо. И должна была лечь в санаторий. Вы знаете, что я была в санатории?

— Ну, конечно знаю! Знаю, что администрация санатория хотела, чтобы кто-нибудь из ваших товарищей приехал за вами. Но я, к сожалению, не мог, потому что сам лежал. Тогда я попросил вашего дядю, чтобы кто-нибудь через посольство вывез вас.

— Значит, это вы и дядя Морис, а не Робер.

— Нет, кажется, это таки Робер (327)… Мне кажется, что я сегодня уже мог бы встать. Во всяком случае через три недели я непременно должен быть на ногах.

— А почему через три недели?

— Да процесс же… господина Мориса.

= Дядя… и такое! Невероятно.

Нет, Франсуаза больше не может ни смотреть на это лицо, ни слушать эти голоса.

— Ну, я должна уже идти домой. Меня ждут.

— До свидания, Франсуазочка.

А он и не ответил, и не оторвал от той взгляда даже на миг.

— Ну, вот что я написала:

«Милый мой дядя! Шлем тебе сердечный, самый пламенный привет. Наше Иванище тоже горячо тебя приветствует. Оно никогда не забудет тебя и всегда с благодарностью будет носить твой образ в своей душе. Слава и честь героям и верным жрецам великого бога! Обнимаем тебя! Надеемся скоро тебя видеть.

Твои Нинетта и Анри» (330).

— х х х –

Вот этот лежащий громадный кокон из бинтов с человеческими руками – это Морис Брен. Трудновато ему прочитать эту открытку. Почему все ж таки пасхальная открытка? Что она должна обозначать? Восресение? (331).

— х х х –

Я думаю, что большинство из вас уже догадались, что эта громадная зала, эти трибуны, эти люди в смешных хламидах – это все суд той эпохи. Вас, наверное, особенно заинтересует, почему эти люди в хламидах и тогах? Я с точностью не могу ответить вам на ваш законный вопрос. Чтобы отличить этих служителей правосудия от простых смертных? Чтобы внушать почтение и страх к представителям закона? Но вы резонно можете ответить, что для отличия достаточно было бы простого значка на груди, а почтение и страх перед законом нельзя вызвать смешным маскарадом. Но не будем задерживаться на мелочах.

Госпожа Кристина Брен все с большей тревогой посматривает на Симону: не дай бог упадет в обморок как и те дамы, которых выносили отсюда… Ведь это, собственно, не зал суда, а какая-то громадная кастрюля, полная разноцветной, черной, белой, красной, желтой фасоли, кипящей на огне. Действительно, правильно сказал председатель суда: не суд, а какой-то безудержный митинг (332).

Да что тут требовать спокойствия от Симоны, когда даже Даниэля председатель суда дважды грозил вывести из зала. Центральные фигуры здесь – Морис, Даниэль и Симона. И это, конечно, сделал вон тот мерзавец-прокурор. Потому что они, дескать, были вдохновителями его преступления.

Но, собственно, кто здесь кого судит, по правде говоря. Половина зала во всяком случае надо посадить на скамью подсудимых, потому что она явно и открыто одобряет преступление Мориса. А другая половина тоже не лучше, потому что явно и открыто грозит убить и Даниэля, и Симону, и другую половину зала.

И главное, Робер с ними, с той половиной и Эллен. Действительно, безумие какое-то, не эпоха, как сказал адвокат.

— Тихо, господа! Суд продолжается. Последнее слово предоставляется подсудимому (334).

— Я хочу лишь подчеркнуть то, что здесь уже было выявлено: ничего ни в причинах, ни в мотивах моего поступка не было личного. Не мной началась и не моим поступком окончиться борьба этих двух миров.

— Убийцы!

— Социал-бандиты!

-… И я твердо знаю: без моего «преступления» вы не жили бы так спокойно теперь, как живете. Вы не судили бы других с такой уверенностью, как вы судите. Я сделал, господа, то, что сделал король: я подставил свою голову под колесо истории, чтобы остановить его на минутку. Мы спасли множество других голов. И я, господа судьи, скажу вам: мне было очень тяжело в тюрьме (335(. Но я никогда в жизни не чувствовал себя так спокойно и уверенно, так радостно, как тогда. Потому что я впервые за всю жизнь так полно, так согласованно с собой, как говорит мой брат Даниэль, исполнил великий закон того бога Иванища, о котором я вам уже говорил. Впервые я положил на алтарь его свою жертву и этот акт дает такую уверенность, такую невыразительную радость, о которой ничто не может сравниться. Я поступил так, как следует, как требовали интересы коллектива.

— Верно, Морис!

— Спасибо, Даниэль!

Более того: если бы я знал, что для добра вот этого самого Иванища надо принести в тысячу раз большую жертву, то я принес бы ее не колеблясь. Я нисколько не раскаиваюсь в своем поступке. Я открыто заявляю: если бы я сделал для всего человеческого Иванища то, что я сделал для нашего, если бы я чудом мог остановить те преступные руки, которые готовят мировое братоубийство, и если бы надо было для этого не только ранить, но и убить всех братьев своих, всех близких и дорогих людей и самого себя. Я не знаю, сколько лет тюрьмы вы дадите мне, может, десять. Прекрасно. Но за этот поступок я готов (336) принять десять лет не тюрьмы, а смерти. Я готов 3650 раз умирать. Но эти муки не могли бы покрыть той великой гордости и радости, которая непременно была бы у меня от сознания этой услуги человечеству. Не ради честолюбия, не ради славы, я сделал бы это, а ради вот этой действительно божественной радости служения великому прекрасному всемогущему и всенесчастному богу нашему Иванищу.

— Подсудимый закончил. Суд уходит совещаться (337)…

— Встать! Суд идет.

— … И потому Морис Брет осуждается на… года заключения.

— На сколько? На два?

— На три!

— Тише!

— Смерть бандитам! Да здравствует аккордизм!

— Долой аккордизм! Смерть коммунизму! Без изменников (338).

На этом кончается отрывок этой давней-давней эпохи.

Повторяю: мне нет надобности разъяснять, кто из наших предков ошибался и кто был прав. Нам теперь ясно видно, чья правда умерла и чья восторжествовала и здравствовала, чем и в какой степени, какая из них была полезнее и необходимее другой. И точно так же нашим потомкам будет ясно видно, кто из нас теперь прав, а кто ошибается, чья правда умрет, а чья восторжествует и послужит новой опорой в бесконечно вечном строительстве чудесного прекрасного здания человеческой жизни.

Напрям – наративні стратегії та авторські інтенції (завдання та наміри) в літературі – вже належно

вивчений і описаний. Однак питання обраної проблеми теоретико-літературного аналізу емігрантських

романів В.Винниченка ще не розкрито у теоретично не обґрунтовано.

Остання, четверта, за дослідженням Семена Погорілого (1, 22), еміграція письменника до країн

Німеччини та Франції подарувала світові такі беззаперечно несподівані за тематикою й зрілі за

художньою майстерністю прозові твори: “Сонячна машина” (1919-1923), романи муженського циклу

“Вічний Імператив” (1935-1936), “Лепрозорій” (1938), “Нова Заповідь” (1948) та повоєнний останній твір

– роман “Слово за тобою, Сталіне!” (1949-1951). Експериментаторська проза В.Винниченка цього періоду

запропонувала нові інтенції, стилі, теми, сюжети, типи нараторів і т.д., що було спровоковано новими

есхатологічними настроями доби.

Модерністська література ХХ століття характеризується тенденцією до самоусунення автора-

оповідача; натомість надається самостійність персонажам, часто персонаж виконує функції розповідача.

Такий тип оповіді характерний для роману “Сонячна машина”, написаного під час перебування

В.Винниченка в Австрії та Німеччині у 1919-1923 роках.

Дискурсивними формами представлення авторського мовлення в романі “Сонячна машина” є:

1. Форма титульного автора реалізована у виборі футуристичної назви, авторському визначенні

жанру та націозахисній присвяті.

2. Форма персонажної наративної ситуації (2, 97). Інформація подається зі змінних перспектив князя

Альбрехта, принцеси Елізи, Мертенса, графині Труди, Рудольфа Штора, Макса Штора, графа Адольфа,

старого графа Еленберга.

3. У внутрішніх мовних партіях персонажів роману репрезентовано внутрішню точку зору

імпліцитного всезнаючого автора-аналітика (3-й тип наратора за Бруксом та Уореном) (3). Полеміка героя

із самим собою виражається у вільному непрямому дискурсі, в якому змішані голоси наратора і

персонажа.

4. Форма третьоособового представлення розповіді. Суб’єктом мовлення є гетеродієгетичний

наратор-свідок (2-й тип наратора). Мовні одиниці цієї форми – вставні слова наратора на кшталт:

здається, видно, може (4, 392-393), очевидно (4, 723) та синтаксичні конструкції трудно розпізнати (4,

396), це видно по всьому (4, 401).

5. Форма коментарних екскурсів, суб’єктом мовлення яких є втручальний наратор (коментатор) (2,

28). Свідченням типу в романі виступають такі мовні виразові форми оповідача, як цебто він цим каже

(4, 388), цебто слід би сказати (4, 433).

 © О.Ю.Чумаченко, 2008

Науковий вісник Ізмаїльського державного гуманітарного університету. – Вип. 24.

126

6. Форма передачі автором чужого мовлення здійснюється через листи: прощальний лист князя

Альбрехта до Елізи, листи-звіти Георга до Елізи допомагають усвідомити перебіг подій, які вилучені з

тексту для пришвидшення темпу оповіді. А от, наприклад, лист-прощання Макса з Сусанною відбиває

авторські погляди на морально-етичну різницю між любов’ю і коханням.

7. Форма сну як вид комунікації імпліцитного прихованого автора. Прикладом форми можна

вважати сон принцеси Елізи, в якому автор вживає модерні ноти містицизму: використовує архаїчну

символіку сну (тунель, скелі, павутиння, храм), заводить героїню у паралельні світи, розкриває біологічне

несвідоме у віртуальному просторі: осоромлює приписи моралі, пов’язує підсвідоме кохання з небесною

кричущою насолодою (4, 492-493).

8. Дієгетично-міметична форма представлення з коментуванням. Прикладом може слугувати

святкова вистава на полі за Берліном. Суб’єкт коментування вистави глибоко законспірований,

розподілений між багатьма персонажами: з усіх горлів в один мент, одним суцільним голосом, таємно

розділеним на десятки шматків, гримить (4, 863). Завдання автора реалізуються у словах масового

оповідача-коментатора (дієгезис) та символіці театралізованого дійства (мімезис).

9. Форма метанаративу (звернення до теми утворення усього текстового наративу). Рудольф Штор у

своїх репліках позиціонує себе як митець, що пише й оприлюднює книгу про сонячну машину, яка стає

інструкцією до нового життя, відповідно автор натякає на свою присутність як творчої дійової особи у

художньому полотні. Макс Штор теж репрезентує іпостась (маску) емпіричного автора, адже як

письменник-філософ він пише трактат про красу, а принципова підтема роману: протистояння краси як

явища суспільної свідомості й краси Природи.

Експериментаторство автора з формою спричинило рівнозначне перебування в текстовій площині

роману таких суб’єктів оповіді, як автор-персонаж (персонажна наративна ситуація), гетеродієгетичний

наратор, втручальний наратор, імпліцитний наратор та оповідач 2-го типу за класифікацією Брукса й

Уорена наратор-свідок.

Перше, що привертає увагу в романі “Вічний Імператив Бог Господь Іванище” (1934-1935) – це

пунктуаційно не членована суцільна назва, авторська передмова та означений автором жанр “Історичний

роман майбутнього”. Титульний автор у цих надтекстуальних компонентах оприявнюється як

передвісник, догматик, соціальний філософ, що має позачасове знаходження. Аудиторія, яка

передбачається текстом, тобто нарататор – люди майбутнього.

Серед суб’єктів наративу роману варто виділити:

1. Наратора 4-го типу (мається на увазі приклад розповідання, коли автор викладає історію ззовні) за

класифікацією Клінта Брукса і Роберта Уорена в межах перцептивної точки зору.

2. Автора-коментатора, повноваження якого легітимізуються ще у передмові. Відповідно титульним

автором дається поле для діяльності втручальному першоособовому нараторові, який оповідає з великої

часової й космічної просторової дистанції. У читача відбирається право конструювати й декодувати текст,

адже правом голосу володіє втручальний наратор, який подає вичерпний метатекстуальний коментар до

всієї оповіді.

3. Імпліцитного автора, який перекладає свою місію на відео-зображення, що транслюється у всі

відеофони світовою центральною станцією. Відповідно, план вираження наративу більше

кінематографічний, ніж вербальний.

4. Наратора-свідка (2-й тип наратора) оповідуваних подій, на голосову партію якого вказують

компоненти на кшталт “здавалось” та зовнішні спостереження мовця над процесом говоріння: это

говорилось и делалось с обычной иронически-снисходительной усмешкой (5, 66).

Для роману “Вічний Імператив”, як і для “Сонячної машини”, характерне вкраплення в текстову

авторську площину текстів епістолярного стилю. Наприклад, листи Даніеля Брена до Франсуа ІІІ

віддзеркалюють вегетаріанські позиції В. Винниченка та спричиняють невідворотне прозріння короля.

Літературні алюзії в романі спостерігаємо в іронічній точній цитації персонажем слів горьківського

Сатіна: Человек – это звучит гордо (5, 6) та введенні в твір асоціативної тотожності Даніель Брен – Дон

Кіхот. Мотив донкіхотства в романах зацікавив ще М. Бахтіна, який у праці “Форми часу і хронотопу в

романі” запевняв, що образ простака-блазня Дон Кіхота є носієм авторських точок зору (6). А Ю. Лотман

ще у 1987 році також помітив, що для західно-європейського соціального роману характерний мотив

“донкіхотства”, який символізує людське простодушшя, ідеалізм, місіонерство, лицарство (7).

Підсумовуючи позиції теоретиків, доходимо висновку, що В. Винниченко компенсує своє

позазнаходження за рахунок введення себе в текст роману в образі філософа-акордиста, вегетаріанця

Даніеля Брена (Дон Кіхота).

Діалогічність зміщує жанр твору в бік драматичний. Поодинокий авторський втручальний

ремарковий коментар межує з численними некоментованими наратором репліками персонажів. Причина

цього, на нашу думку, історико-культурна: велику прозу в добу модернізму до певної міри замінила

Науковий вісник Ізмаїльського державного гуманітарного університету. – Вип. 24.

127

аналітична драма, а тому В.Винниченко, як вправний драматург, у епічній формі теж вдавався до

прийому діалогічності.

Аналізуючи життя – сімейно-політичну гру, що детермінується автором за допомогою модерного

стереотипу „родина антагоністів”, читач переконується, що доля представників родини Бренів відбиває

глибинні політичні протиріччя сучасного авторові світу (протистояння фашистських та комуністичних

ідеологій). Хоча час історії парадоксальний: з одного боку, титульний автор говорить про події з

давноминулої доби людства, з іншого –маска-філософ Даніель Брен оповідає про вісімнадцять років після

соціалістичної революції. Тому не виключено, що імпліцитний час історії синхронний з часом написання

– 1935-1936 рр. Час розповіді – ретроспекція в недалеке минуле та перехоплення майбутнього. В першому

випадку автор досягає поглиблення фонових знань читача про оповідуваний світ, у другому – прагне

заінтригувати читача перед наступною подією. В основному ж особливість розповідного хронотопу

роману виражається в оповідній формі “тут і тепер”. Акцент на темпорально-анахронічному боці роману

ставиться у мовній партії коментуючого наратора.

У текстовій площині проаналізованого роману головний суб’єкт оповіді – зовнішній наратор-

коментатор. Але крім того, особливостями оповідачевого слова є форми мовлення імпліцитного автора,

частково наратора-свідка, біографічного автора-персонажа.

У романі “Лепрозорій” (1938), написаному перед Другою світовою війною у Мужені (1938), також

наявний наративний принцип з установкою на потенційного реципієнта. Оповідь ведеться від імені

оповідачки-жінки. Причина цього автобіографічна. Винниченко готував свій попередній роман “Вічний

Імператив” до міжнародного літературного конкурсу в Парижі, але, за словами Погорілого, для участі в

конкурсі журі обрало жінку, що ніколи не писала літературних творів (1, 48). Тому у вступному зверненні

“До видавців” жінка-автор, апелюючи до конкретних читачів, зізнається, що дуже молода й недосвідчена в

питаннях письменства. Тож, ім’я Івонна Вольвен – літературний псевдонім Володимира Винниченка.

Аналогічно до передмови роману “Вічний Імператив”, звернення наратора до видавців “Лепрозорія”

експліцитно розкриває задум прихованого автора відтворити шматок життя (8, 3), зробити це точно,

правдиво, захоплююче, орієнтуючись на конкретного читача – широку публіку (8, 3), використовуючи для

цього фотографічну пам’ять.

Сюжет роману сформовано з часової позиції, яка є минулою стосовно наратора. Перед нами приклад

класичного традиційного лінійного наративу із завершеною історією. Простір і час твору – сучасна

авторові Франція.

Оповідь у романі ведеться від імені вигаданого замінника, наратора-маски – Івонни Вольвен, яка

постає: по-перше, як автодієгетичний наратор-оповідач, 1-й тип наратора в межах перцептивної точки

зору, коли персонаж викладає свою історію. По-друге, як наратор-свідок, 2-й тип наратора формально

виражений у наратуванні історії персонажів із зовнішньої точки зору. Але часто події відбуваються за

відсутності Івонни, й вона осмислює події через перекази інших персонажів чи домислювання:

З’ясувалося таке (9, 22), очевидячки (9, 32). По-третє, професор Матур одягає на Івонну потрійну маску

для глибокої конспірації: перша – свідка-детектива, друга – енфірм’єрки пані Пужероль, третя –

племінниці професора. Прийом такого замаскування експліцитно виражений у тексті зміною одягу

Івонни й ролі: головні спостереження ви робитимете з суміжної із спальнею пані Пужероль кімнати,

через щілину в стіні, спеціально для цього замасковану (9, 30). Детективний епізод з викраденням героїні

введено автором з метою продемонструвати любов до життя Івонни, яка в цій межовій ситуації кривавого

маскараду (9, 51) обирає маску коханки професора. А про прийом “наративної маски” в романі свого часу

говорив Семен Погорілий так: «Івонна подана окремим структурним пляном подвійної маски: псевдоніма

письменника та авторки роману» (1, 71). По-четверте, Івонна Вольвен пише книгу, а тому постає як

наратор-аналітик, як 3-й тип наратора, творець наративу в наративі. Крім того, цей персонаж виконує

функцію текстового реципієнта в межах художнього тексту, адже пізнає світові закономірності, уважно

вислуховуючи лекції вченого професора, анкетованих, підслуховуючи візитерів пані Пужероль, та

збираючи інформацію енциклопедичного словника (9, 63) – панни Тіль. Фактично можна сказати, що

Івонна виконує ще й функцію інтрадієгетичного наратора, енунціатора (адресанта), в лекційній формі

викладаючи професорові та родині П’єра свої конкордистські міркування.

Зрозуміла річ, що В.Винниченко має обов’язково виявити свою кричущу позицію, яка б

відокремилася від нараторової. Ніяк не обійти тут увагою традиційну для прозаїка дискурсивну форму:

“хтось-сказав формула” в мовній партії наратора: І вмить неначе хтось сторонній, що сидів у мені,

виштовхнув: прокажельня, прокажені! Мене аж страхом пойняло (9, 24). У такий спосіб свідомість

реального позатекстового автора характеризує проблеми родини Бернара, де взаємна ненависть постає на

політичному ґрунті. Мотив полівекторної ідеологічної позиції та образ невідомого “хтось” в одній родині

спостерігається у всіх досліджуваних романах еміграційного періоду. В аналізованому ж творі присутній

експресіоністичний мотив модерної родини: фінанси матері сподвигають сина на злочинство.

Науковий вісник Ізмаїльського державного гуманітарного університету. – Вип. 24.

128

Проблеми, які за задумом автора вирішуються в романі (причини хвороб людей, соціальної

нерівності, сутність щастя, моралі, влади, ідеологічна основа релігії, заповіді комуністичної моралі),

осмислюються головною героїнею Івонною рівнозначно, як їх усвідомлює конкретний читач. Прагнення

переглянути й переоцінити сучасні звичаї харчування, норми моралі та філософські проблеми з погляду

досягнення людьми щастя перетворило роман „Лепрозорій” В. Винниченка на соціологічну дискусію.

На думку Ю. Лотмана, для побудови сюжету суспільно значущого роману письменники ХІХ-ХХ

століть використовували фактичні архаїчні стереотипи, що характеризували добу. До особливих

архетипів теоретик відніс архетип “сибірської каторги”, який у сюжеті романів номінується ним як

“сибірський епізод” (7). У часовому плані цей епізод окреслюється автором у межах між листом

щасливого Бернара з пречудової комуністичної Москви та його ж телеграмою про повернення. Про

вилучені події, які стосуються арешту, побиття, концтабору, терору, втечі до французького посольства

оповідає сам Бернар. Схожу модель виведення позитивного героя за кордон, до Москви, де він пізнає

страшну істину в концтаборі, автор використав у романі “Нова Заповідь” (наприклад, тези книги Джона

Сміта про перебування в Сибіру та демонстрація сестрою Джона жахливих фотокарток з концтабору).

Отже, роман “Лепрозорій” характеризується співіснуванням наратора-маски (наратора-персонажа),

автодієгетичного наратора (центрального “Я” — персонажа), наратора-свідка, всезнаючого наратора,

біографічного автора. Основним авторським наміром вважаємо ідеологічну проблематизацію,

загострення етико-політичного конфлікту з метою продемонструвати персональну суб’єктивну позицію –

можливий шлях оздоровлення людства в усіх формах суспільної свідомості.

У “Новій Заповіді”, відредагованій письменником у 1947 році, персонаж Джон Сміт (мешканець

Детройта, США) вирушає до СРСР будувати соціалізм, що підтверджується словами: Нема пророка у

своїй вітчизні. Але герой Джон Сміт у Володимира Винниченка помирає в Детройті після арешту й

заслання до Сибіру. Виконати місію Спасителя йому не дала хвороба (туберкульоз), каліцтво через

катування у концтаборі та обумовлена цим смерть. Тези померлого брата Мері Сміт – Джона, які, мовляв,

написані на прохання сибірських каторжників, є варіантом авторського донесення пророчої інформації до

сучасників. У світлі сказаного напрошується висновок, що сибірський епізод відіграє ідеологічну

функцію в сюжеті роману, з ним пов’язаний художній концепт твору (основна ідея), рух образів,

невідворотне прозріння персонажів, міжнаціональна суть твору.

Авторський голос у тексті майже редукується, але авторська “дисертаційна” (10, 70) позиція

експліцитно наявна. Оповідач у романі гетеродієгетичний третьоособовий достовірний наратор 3-го типу

(автор-аналітик). Назва твору як прерогатива вибору титульного автора сприймається як своєрідне

продовження роману „Лепрозорій”, в котрому автор виклав чотири заповіді людського буття.

Основою наративу є подієвість, зміна. Персонажі, з якими відбуваються світоглядні зміни (прозріння),

– Петро Вишнятинський (агент СРСР Панас Скиба) та Кіндрат Сліпощук (агент Гриць Савенко). Зміна у

позиціях цих секретних співробітників відбувається в просторі Франції через слухання й конспектування

Петром (Панасом) тез ненаписаної книги Джона Сміта. Персонажі знімають маски агентів, відкидають

чужі імена, стають собою. Схожа схема розвитку сюжету та мотив демаскування спостерігається у

романі, що був написаний пізніше – “Слово за тобою, Сталіне!”.

Авторську позицію в романі “Нова Заповідь” знаходимо через аналіз прийому маскування. Персонаж

Арчібальд Стовер, Жак Ленуар і Жан Рульо – авторські портпаролі концепції колектократії та миру на

землі (11, 85). Текстовим, фіктивним замінником автора-персони у творі виступає персонаж Джон Сміт

(маска жертви). У 23 і 24 розділах, що присвячені тезам антикомуністичної та антирадянської книги

Джона Сміта, автор передоручає оповідь персонажеві, інтрадієгетичному нараторові Мері Сміт.

Авторська позиція виникає у межах кругозору персонажів, і в той же час виходить за ці межі, бо є

ширшою за ракурс персонажів, включаючи перспективу Мері Сміт, яка є тільки нейтральним оповідачем-

читачем: Я не можу навести нічого іншого, ніж те, що є в матеріалах мого брата.

Для роману характерний наратив з нелінійним сюжетом та повторюваним фабульним мотивом. Текст

наче переписується багато разів: Джон написав книгу, Марія прочитала, Петро прослухав, записав, згодом

усе переповів Кіндрату (12, 156) й вирішив пропагувати осмислені ідеї Джона в інших країнах. Історія має

логічний детективний початок, своєрідну повторюваність навколо об’єкта оповіді та непередбачуваний

детективний фінал.

Цікаво, що у своєму публіцистичному творі “Заповіт борцям за визволення” (1949), який було

опубліковано тільки після смерті автора, В. Винниченко відверто виражає власне ставлення до предмета

розповіді в романі “Нова Заповідь”, формує наративну точку зору на предмет (політичну концепцію),

висловлює ставлення до реального реципієнта, вдається до прийому самоідентифікації та оголення

письменницького прийому. Не менш значимим уявляється нам те, що автор продемонстрував свій задум,

концепт, явно вказав на національний та анагогічний (міжнародний) сенс свого роману. Відповідно, для

роману “Нова заповідь” характерна пара відправника та одержувача: конкретний емпіричний автор (В.

Науковий вісник Ізмаїльського державного гуманітарного університету. – Вип. 24.

129

Винниченко) – конкретний читач – широкі маси всього людства (11, 84-85).

Тож, у розділі “Заповіту” під назвою “Створення миру і світової Федерації без бомб і кривавих

революцій” В. Винниченко вдається до прийому експліцитного розкриття власного “я”. Відповідно, в

романі “Нова Заповідь” право оповідного голосу належить гетеродієгетичному нараторові-аналітику,

автору-персонажу та конкретному емпіричному автору, чим досягається об’єктивність дієгезису та,

водночас, суб’єктивізується авторська позиція.

У романі “Слово за тобою, Сталіне!” (1950) основна увага автора приділена вставним словам і

реченням, що вказують на джерело повідомлення (кажуть, мовляв, вони кажуть...(знов-таки: вони, а не

я!) (13, 155) та прямому дискурсові (хтось сказав, що). В такий спосіб своєрідної “наративної маски” В.

Винниченко прагне самоусунутися від оповідуваного (хоча часто вдається до втручального коментаря).

Він обрав собі за маску абстрактних мовців, зняв, так би мовити, з себе відповідальність. Суб’єкт

розповіді в романі – прихований автор-аналітик (3-й тип наратора), гетеродієгетичний втручальний

наратор.

Автор уникає власної відповіді на поставлені у творі проблеми. Він одразу ж у назві передає свій

запит реальній особі, яка в контексті твору є статичним таємничим персонажем: “Слово за тобою,

Сталіне!” Але головним наратором твору є сам біографічний автор, адже у передмові до роману В.

Винниченко наголосив на детермінації задуму загальновідомими фактами та особистісним досвідом

автора (13, 96), до того ж назвав цей надтекстуальний композиційний елемент – “ПЕРЕДМОВА

АВТОРА”. Відповідно, вибір теми, жанру, поділ на двадцять три розділи, передмова, увесь наратив

роману – вияв титульного та головного наратора.

Розуміючи делікатність теми, яка розкривається у романі, автор вдається до переодягання: він

маскується під персонажа (спершу опонента, в результаті оповіді – помічника) секретного агента,

“сексота осназа” – Семена Іваненка, який у свою чергу перевтілюється у кореспондента газети “Правди”

Андрія Зінчука, що передає думки і прогресивні ідеї французьких демократів, а далі переодягається в

робітника Максима Ковтуна, й нарешті, на допиті представляється Джоном Едісоном. У такий спосіб В.

Винниченко намагається якнайглибше сховатися в образній системі твору.

Образ невідомого “хтось” у романі, як і в проаналізованих вище творах, є своєрідним авторським

прийом введення в текст себе, того, хто думає, осмислює й оцінює навколишню дійсність: хтось за нього

знову не думав, а якось бездумно дивувався й питався: та невже справді це Україна? (13, 168).

Біографічний автор імпліцитно виявляє себе в асоціаціях Степана Петровича біля будинку парламенту

України в Києві – Центральної Ради. Сюжетний мотив повернення (ретроспекція) Степана Іваненка на

Україну в минулий простір і час провокує минулі почування персонажа, воскрешає спогади болючого

минулого. На рідній землі персонаж розуміє свої та комуністичної партії прорахунки, відбувається зміна

світогляду, яка, однак, наступає досить пізно (персонажеві за п’ятдесят і він має трьох дорослих дітей).

Затримка пізнання істини робить повернення Степана трагічним, але результативним, подієвим, це –

консекутивне прозріння (14, 18), яке несе кардинальні зміни у мисленні й діях персонажа. Схожий мотив

прозріння спостерігаємо у всіх досліджуваних романах.

Маємо приклад характерологічного, перипетійного та хронікального сюжету, картини дійсності

якого раптові, несподівані, динамічні, а характери формуються й трансформуються у процесі самої дії.

Всі представлені події прив’язані до конкретного часового проміжку. Розповідь ведеться чітко,

хронологічно, з конкретним визначенням часу, місця і причини дії. Виклад подій не розтягнений, автор

уводить читача в атмосферу родини Степана Іваненка, але одразу ж стає зрозумілим, що дія почалася

задовго до часу, коли трапилося наратоване. Автор охоплює не тільки той часовий проміжок, у якому

відбувається ситуація “тут і тепер”, але й наповнює подіями та ситуаціями минулий і майбутній час.

Час розповідання є швидким щодо перебігу подій і не збігається з часом історії. Але скрупульозність

автора у відборі наративних прийомів повідомлення часових рамок і побудови логічного прямого порядку

подій (змін) видаються як спроба створення часової організації художньої дійсності, близької до часової

об’єктивної реальності.

Основною дискурсивною формою наративу в романі, як і в “Лепрозорії”, є анкета, яка має функцію

рятівника всієї родини Іваненка. Стереотип “модерна родина агентів” розбивається любов’ю дітей до

батьків, політичним прозрінням.

Архетип “сибірської каторги” є елементом зав’язки роману “Слово за тобою, Сталіне!”, адже

персонаж Степан Іваненко приїздить до брата Марка у трудовий табір Сибіру, де відбувається

сюжетотворчий конфлікт роману. Географічна назва “Сибір” не згадується письменником, а ніби

навмисне оминається. Для характеристики осередку терору і репресій Сибіру Винниченко вживає назви

трудовий табір (13, 105), концтабір (13, 107), дерев’яні будівлі – бараки (13, 108), арештантські

бушлати (13, 108). У наведеному семантичному ряді художніх деталей семантичним осередком (гніздом)

є реалія “концтабір”. Але конкретний натяк на “сибірський епізод” міститься у картинах пейзажу:

Науковий вісник Ізмаїльського державного гуманітарного університету. – Вип. 24.

130

Раптом ліс біля дороги скінчився, і в авто глянуло сіре, нависле, брудне, теж у лахмітті хмар сибірське

небо (13, 108). Предметними деталями в сибірському епізоді твору є портрети Сталіна й Леніна в

службовому кабінеті начальника концтабору та предмет розмови Степана та Юхима Віденка про

Юхимового родича у Сибіру. Ці пейзажні, побутові та сюжетні деталі зумовлюють ідеологічний підтекст

“сибірського епізоду”, розкривають роль лідера більшовизму в галузі терору і репресій (13, 107).

У романі представлено тип авторитарного автора-політика, ідеолога. Суб’єктом мовлення в тексті

виступають всезнаючий наратор-аналітик та біографічний конкретний автор.

Основними онтологічними авторськими інтенціями в досліджуваних романах, на нашу думку, є показ

об’єктивного стану речей у царині протистояння політичних – “ізмів” (капіталізму, комунізму й

фашизму), ствердження конкордистського способу буття, представлення гіпотетичних шляхів побудови

щасливого й здорового суспільства, осмислення яких, в межах художньої дійсності, невідворотно

спонукає персонажів до прозріння.

Динаміка творчості В. Винниченка не завжди узгоджується з естетичними позиціями модернізму –

самоусуненням медіуму чи ніцшеансько-бартівською концепцією “смерті автора”, адже тільки на

прикладі емігрантської творчості письменника ми побачили, як персонажна фокалізація (“Сонячна

машина”) змінюється зовнішньою перспективою наратора (“Вічний Імператив”), доповнюється

внутрішньою перспективою наратора-персонажа-автора (“Лепрозорій”), змінюється на точку зору

текстового персонажа-автора (“Нова Заповідь”), і, врешті, дослідили, як постулюється ідеологічна позиція

біографічного конкретного автора (“Слово за тобою, Сталіне!”).

1. Погорілий С. Неопубліковані романи Володимира Винниченка. – Нью Йорк, 1981.

2. Ткачук О. Наратологічний словник. – Тернопіль, 2002.

3. Чувильская О. Перцептивная точка зрения в нарративе короткой истории на материале категории

вводности //http://ito.osu.ru/conf/ members/170.doc

4. Винниченко В. Сонячна машина // Винниченко В. Вибрані твори: Оповідання. Повість. Романи. – К.,

2005.

5. Винниченко В. Вечный Императив Бог Господь Иванище. Исторический роман будущего.

Авторизований переклад. Зберігається в бібліотеці Колумбійського університету (США). Наданий

доктором філологічних наук Сиваченко Г.М.

6. Бахтин М. Формы времени и хронотопа в романе. Очерки по исторической поэтике

//http://philologos.narod.ru/bakhtin/hronotop /hronotop6.html.

7. Лотман Ю. Сюжетное пространство русского романа XIX столетия //Лотман Ю. В школе

поэтического слова: Пушкин, Лермонтов, Гоголь. – М., 1988. .

8. Винниченко В. Лепрозорій. Роман // Вітчизна. – 1999. – №1-2.

9. Винниченко В. Лепрозорій. Роман //Вітчизна.–1999. – №3-4; Винниченко В. Лепрозорій. Роман

//Вітчизна. – 1999. – №5-6.

10. Щоденники Володимира Винниченка (1949 р.) // Слово і час. – 2001. – №1.

11. Винниченко В. Створення миру й світової федерації без бомб і кривавих революцій // В.Винниченко

Заповіт борцям за визволення. – К., 1991.

12. Винниченко В. Нова Заповідь. – Новий Ульм, 1950.

13. Винниченко В. Слово за тобою Сталіне // Винниченко В. Оповідання. Роман “Слово за тобою,

Сталіне!”, п’єса “Чорна Пантера і Білий Ведвідь”. – К., 2001.

14. Шмид В. Нарратология. – М., 2003.

Ольга Юріївна Чумаченко  (аспірант, Криворізький державний педагогічний університет).

НАУКОВИЙ ВІСНИК ІЗМАЇЛЬСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО ГУМАНІТАРНОГО УНІВЕРСИТЕТУ.- Ізмаїл. 2008. Вип. 24